Рубрика : Трохи жартівливих висловів...

Вітаннячко панство! Щось від новин останніх тижнів, як казала моя героїня " й хрестик вже розпочав хреститися"...Для підняття настрою пропоную трішки гумору з  ІСКРИ ДЛЯ СЕРЦЯ :

Та хай наші вороги світом нудяться!!!

Ох, ні в радість собі!

Те-те-те!

Мати моя, материнська плата!

Ой! Не навішуй…

Неочікувано, правда?

Свята моя наївність!

Не будемо про єнотів.

Дай, Боже, сил і мізків!

Не будемо бідкатися про них.

Та в ім’я ліктів, коліна і хворого попереку!

Та в пекло такий фарт!

Та ти що!

 

 

Я сьогодні така позитивна, що аж сонце ховається за хмари. З таким настроєм не чоловіка шукають, а романи про страждання пишуть…

 

В стадії «Хто я? Де я? В чому сенс життя?».

 

Жах, звісно, але погнали. Я не здамся так легко. Й ти вийдеш заміж, й будеш, як усі жінки раз на день мріяти розлучитися, а не два рази в рік задумуватися чи не вийти тобі заміж.

 

Кава і німесил мої постійні напої.

 

- Маєш вигляд, наче щойно повернувся з пекла.

- Так ти теж маєш вигляд, наче з лацюгами на смітнику за одяг змагалася і перемогла.

 

 

- А на ниття ти не скупишся, –  з якимось навіть захватом в очах буркнув він.

- Люблю страждати з повною самовіддачею. А то ж не дай Боже, хтось ще скаже, що життя – це постійні випробування, які роблять нас сильнішими.

 

- Ти підступна.

- Я жінка! Я знаю свою цінність. Я знаю свої межі. Я знаю чого я хочу. Та я щастя в чистому вигляді.

 

На роботі, як у казці, живеш й не знаєш куди той захопливий сюжет поверне.

 

- А в тебе які скелети в шафі? – примружив він око.

- Та чого скелети? Може в мене в шафі дракон, нормально вгодований невпевненістю, безвідмовністю та емоційністю?

 

- Слухати твої компліменти – це як слухати кішку, яка грає на скрипці.

 

-  Ти ж колись казала, що завжди знайдеться той, хто тебе полюбить навіть, коли ти виплодок пекла.

- Ого! Ти просто цитуєш мої слова! Ведеш щоденник моїх висловлювань? 

 

- Я жінка. В мене в генах закладено покращувати, розширювати й влаштовувати затишок.

- Слухай, супергероїня домашнього фронту, а ти впевнена, що то в генах, а не якесь психологічне захворювання?

 

- Бо щось не бачу тут щасливої й втішеної жінки...

- Та навіть у диявола немає жінки, що вже казати про мене.

 

- Мені, щоб заснути треба виконати обряд вигнання стресового демона з голови. Не вигнала – ніч надаремно пройшла.

- Якого демона? – примружив він очі.

- Нервового, який усю ніч варить мене в бісовому котлі емоцій, переживань й думок.

 

- Тобі сьогодні зустрілися два мудаки, які спробували за твій рахунок самоствердитися. Знаєш, яка чоловіча реакція на це була б? Я б послав і того і іншого й почувався б при цьому капець, яким молодцем. А ви, жіночки, розводите з поточної ситуації кінець світу. Як ти виживаєш в цьому світі?

- Ну так, поплакала, взяла себе в руки й знову на роботу.

- Безпросвітний жах.

 

Якщо під «відчути» ти маєш на увазі всю оту фігню в якій ти зараз варишся, то хай воно загориться без вогню і диму..

 

 

А так, як серце в мене добре, а язик злий і я маю феноменальну здатність виживати в абсолютно будь-яких агресивних середовищах…то той вечір Володимиру запам’ятався.

 

І, власне, в умовах: ковід, війна, корупція, свавілля, суди, ПМС, я вже ні на що не сподіваюсь, я вже нічого не боюсь. Мінус такого мого душевного стану є те, що починають боятися мене. Бо хто його знає куди мене закине мій настрій.

 

 

А я в моральному плані ще та сколіозна ондатра.

 

- Як справи?

- Як в алкоголіка, то свято, то похмілля.

- Чого це? 

- Бо день я розпочинаю з посмішки біля дзеркала, а закінчую з настроєм убити демона чайною ложкою.

 

 

Все! Здаюсь, як склотара безхатьками.

 

Він мав вигляд «проникне в голову й зжере мозок». А мозок в мене робочий орган, його мені було шкода.

 

Так, дар Божий, зосередься й перестань демонструвати 50 відтінків тупості.

 

- Коротше, – відкашлявся він, – техніку почистив, вінду перевстановив, антивірус поставив…А! Бачу ця інфа тобі зайва. Й щоб не наступати на одні й ті ж граблі, просто не лазь сумнівними сайтами.

- Та я на ті граблі можу наступити навіть коли сарай закритий...

 

- Умм, попереджаю, я в гарному настрою.

- Слава бобрам! А то вічно ходиш, наче в тебе …

- Циц! За моїми плечима гора вбитих нервів.

 

 

- А ти зайшов прямо з вершників апокаліпсиса: алкоголізм, трудоголізм, стрес і депресія.

 

- Я бачу, в тебе усі на місці: параноя, апатія, психоз і триндець.

- Ну звісно! Куди ж без них. Ми з ними команда.

 

Просто я дівчинка. Правда, замість діамантів і підборів я ношу відповідальність за все.

 

Слухай, я вже думав, що в мене фаза страху пройшла. Але ти мене трішечки лякаєш.

 

- Як успіхи в пошуку хлопця?   

- Коли ти це кажеш, я це уявляю, наче приходжу ввечері з роботи збираю пошуковий загін, ми оточуємо нову ділянку, випускаємо собак і з палками в руках перевіряємо кожен сантиметр землі.

 

 

- Ще слово і я подумаю, що тобі нудно жити в холостяках.

- Ти, що мені погрожуєш?

- Святий рандом! Ти що? Жінка – це таке ніжне створіння… від якого немає порятунку.

 

Мій оптимізм, як той кіт десь шляється, але додому повертається.

 

- Заради чого ти так убиваєшся на роботі?

- Збоку здається, що заради нервового зриву...

 

- Що далі?

- Град, сарана, смерть первістка…Я там знаю що далі?

 

- Ти не відповідаєш моїм вимогам.

- А що там за вимоги? Мільйон доларів і вертоліт?

 

- Я можу бути кращою.

- Куди вже далі?  Й так корвалол валер’янкою хочеться запити.  

 

 

І іноді у мене таке враження, що коли ми дожили до нового дня, то переходимо на новий рівень Джуманджі.

 

– Ну, знаєш! Я цілий день намагаюсь бути чемною й ввічливою, але іноді рівень моїх нервів добігає до кришечки, тоді гвинтики розкручуються і кришечка хилиться…

- І що ти робиш? – насупив він брови, уважно вдивляючись в моє обличчя.

- Психую. Потім згадую, що людей бити не можна й обираю сарказм, – задумливо відказала я.

- І скільки цей атракціон триває, щоб просто я розумів? – покосився він на мене.

- Поки не вляжеться.

- Психи чи совість?

- Мені подобається, як ти запитуєш. Це ніби ти готовий пережити і те і друге, – мрійливо оглянула його.

 

 

Ворушись, поки я не подумала, що сльози, то єдиний спосіб привернути твою увагу.

 

Ну РУСЛАН!!! А ти ще той дикобраз в мішку виявився.

 

- Закривай рот й пішли пити ромашку.

- Фу! Я ненавиджу ромашку, –  аж тріпнувся він, як від чогось надто огидного.

- Даремно. Тобі б не завадила.

- Чого це? –  у його очах промайнув інтерес, майже як у дитини, що прагне пояснень.

- Щоб розбавити твою соціальну ізоляцію, –  зиркнула на нього.

- І чим мені ромашка допоможе? – кривиться він.

- Може понизить рівень твоєї в’їдливості

 

Терпець мене не шліфує, він мене заточує на всілякі нерозумні вчинки.

 

- Він тебе хоч вивезе? 

- Морально чи в ліс?

 

- Люблю, коли в тебе на все є власна думка...

- Нормально, я так і хотіла...

 

Я вже у віці коли відрізняю хто я - твоя доля чи карма.

 

 

Поки ясно, що ваші сімейні стосунки нагадують високу, недоступну вершину, на якій вічно дме холодний вітер. Ти гордий і самотній, як нічний вовк, що виє на місяць. А твій батько настільки егоїстичний й самозакоханий тип, що якщо він впаде в басейн з крокодилом, то рятувати треба буде крокодила.

 

Слухай, господня імпровізація, зберись!

 

- Іноді, я дивуюсь, як ти виживаєш...

- З трудом. Весь час балансую між гріхопадінням та благословенням.

 

- Я не доганяю.

- Що? Еволюцію?

 

- Я так розумію, що коли Господь робив змію, то у нього залишився матеріал й він тебе забабахав…

- А ти мене полюбив за файну луску? Взяв за свою й думав, що будеш жити, як в раю?

 

Я-то завжди несу добро, але ж не завжди доношу…

 

А коли деякі, не подумавши, псують мені настрій, то неясно чого потім панікують…бо я іду в комплекті з корвалолом. 

 

   Й розпочалася ера гормонів. Наші ранки, то як гра у лотерею…А хто ж у нас сьогодні прокинеться, ясне сонечко, злюка бобер чи сам Сатана?