Насичений запах воску приглушував ледь відчутний тонкий аромат трояндової олії. Проте князь відразу його вловив. Так завжди пахли коси його коханої Анни, шия, зап’ястя, груди… листи. І це бентежило його знову і знову.

Вона зрідка писала йому смішні послання й вірші та приносила на побачення до бібліотеки. А він читав і тішився, немов безтурботний юнак. А потім нашіптував на вушко палкі зізнання й нестримно цілував, пестив, блукаючи пальцями вздовж витонченого, граційного тіла, торкався шкіри, гладкої, ніжної, як шовк.

Листи ж ховав до внутрішньої кишені камзола і забирав з собою, хоч Анна не дозволяла.

– А раптом знайдуть, що тоді, Кевіне? Не треба, любий, – щоразу благала. – Ти просто запам’ятай мої зізнання, як я твої, будь ласка!

– Не бійся, Анно! Не знайдуть. Я ж князь, чи ти забула? – удавано бурмосився та тяжко зітхав. – Хоч і вигнанець. Мої кишені не вивертають ні слуги, ні охорона аж поки я сам не віддам почистити… Я заховаю в надійне місце й коли тебе не буде поряд, порину в спогади…

– Кумедний ти, – вона удавано пручалася і лоскотала. Він корчився, тікав, ловив:

– Спіймав! Люблю тебе, моя ж ти згуба!

– А ти моя! Нестерпний варвар, – повиснувши на шиї, Анна томливо протягувала йому в рот. А вже за мить тендітно торкалася губами його губ. І він впивався в її вуста так палко, нестримно, солодко… І скільки часу промайнуло в поцілунку, вони не знали…

– А чому варвар? – щоразу питав, грайливо підхоплюючи її на руки.

– Бо ти вреднючий, – бентежний шепіт п'янив і заворожував. – Мене не чуєш, коли кажу, що нам не можна…

– Тоді ти відьма, – пальці лагідно ковзли вздовж шиї, а вже за мить провалювалися в декольте й пестили груди. – Але безмежно солодка й моя. Ти чуєш? Ти не будеш більше з ним спати? Будь ласка! Моя і тільки моя, благаю!

– Але ж ти знаєш, що це не залежить від мене. Він мій чоловік і мріє про спадкоємця, – вона надувала щоки й морщила ніс. – І я зовсім не хочу лягати з ним у ліжко. Тому не смій…

– Пробач, просто як тільки-но я уявляю, як він тебе лапає всюди, а потім… Я хочу його вбити, не роздумуючи. Він же ж тебе не любить, а тільки користується для своєї втіхи, як власник. Ти розумієш? – Кевін пригадував цю розмову з Анною і, як і тоді, нервово сіпнувся та стукнув кулаком об підвіконня. Погляд впав на пергамент в руці. І знову той запах троянд.

Князь голосно втягнув повітря, піднісши лист до носа, й на мить застиг в насолоді, хоч добре знав, що цього разу вона аж ніяк не торкалася цього послання. Однак приємний спогад сковував душу ніжним трепетом. Один лиш спомин про Анну, й він розтанув і пропав, загубившись в тих пам'ятних днях… солодких, жагучих, палких… Пригадав свою колекцію дукатів. На побаченнях вони щоразу ними обмінювалися на пам'ять. За їх кількістю він тепер точно знав скільки таємних зустрічей було з коханою, скільки пристрасних, шалених ночей... Як і Анна. Очі стали вологі, а душа немов розхристана...