Всі хвилюються по-різному, хтось навіть психує. Що там за істерика в храмі і чим все скінчилось — читайте у новому розділі "Я (не) люблю зиму".

В темряві було так комфортно, тепло, що не хотілося з неї виринати, але чиїсь безжальні руки мене трясли і шепотіли гнівно на вухо:

— Ну ж бо, Елліно, повернися! Не вмирай!

О, ми вже на «ти»? Ви тільки подивіться, який він швидкий! Невже богиня і йому щось нашепотіла?

— Отямся, Елліно, бо я тебе зараз сам вб’ю, якщо помреш!

Та не збираюся я помирати, бовдуре! Що вже дівчині втратити свідомість не можна? Дай спокійно полежати! Вбивати він мене зібрався померлу! І ці чоловіки ще насміхаються над жіночою логікою! В них вона взагалі є чи повністю відсутня?

Я б із задоволенням ще помучила Ерінвальда, мені подобалось як він гнівно шепотів мені на вухо і так мило хвилювався за мене, але я не хотіла лякати інших своєю тривалою непритомністю.

— Що за паніка? — я невдоволено розплющила очі, ніби мене витягли з приємного сну. — Зі мною все добре. Жити буду.

— Добре?! — Ерінвальд закричав на всю ритуальну кімнату. — Та ти пролежала без тями добрих півгодини!!!

— Пролежала то й пролежала, — я знизала плечима. Я почувалася добре, а все інше не мало значення. — Навіщо репетувати?

— Навіщо?! — Ерінвальд гнівно зиркнув на мене своїми бірюзовими очима. — Ти геть дурна чи тільки вигляд робиш?!

— Сам дурень! — я відштовхнула його і піднялася з лави.

Ерінвальд схопив мене за руку і вже відкрив рота, щоб ще щось приємне сказати, як до нас підбіг служитель храму. Цей немолодий вже чоловік досить швидко бігав, як для свого віку.

— Ви що собі дозволяєте?! — гнівно прогарчав він, але тихо, без крику. — В храмі не можна кричати. Я розумію, що ви херсір, ільде Ерінвальде, але це вже занадто. Храм є храм. Хочете кричати і сваритись — надвір! — він вказав рукою у сторону дверей.

Більше ілюстрацій, а також новин по книзі — на моєму телеграм-каналі.