Звідкись у руках хлопця виявилося дві склянки кави, одну з яких він простягнув мені. І ми стояли на краю пристані та спостерігали за природою навколо. Було незвично спокійно тут.
- Це місце справді чудове, - прошепотіла я. – Дякую, що привів сюди. Напевно, іноді корисно відключатися від усіх турбот і просто подивитися на красу довкола себе.
- Хоч у чомусь я тобі догодив, - кивнув хлопець.
Його не втішили мої наміри покинути цей світ. А я вважала тут зайвою себе. Не такою, як усі навколо, які звикли до розрухи та примітивного побуту. Мені не вистачало таких звичних для мене речей, як освітлення, комп'ютер та телефон. Я сумувала, навіть, за звичайною кульковою ручкою, яку тут не поспішали винаходити.