Війну я зустріла в Києві...а потім виїхала на батьківщину, в таке гарненьке, мальовниче село до якого й дороги немає. Певно, з того хаосу емоцій й народилася Смородинка...Хотілося чогось позитивного, оптимістичного, яскравого. 

Отже, Тіна затята оптиміста, яка працює ветеринаром та виховує двох синів підлітків. Її керівник стає до лав ЗСУ і бонусом до її роботи на її плечі лягають проблеми менеджментського рівня з якими вона, звісно, не може справитися. І так в її житті з'являться промінчик світла в особі Шевчука Макара, який займає т.в.о. директора.

І ото даремно я щастя у долі просила. Випросила. Він сідає й вперто розпочинає в мені шукати партнера. Не лінується та монотонно пояснює «Що? Де? Як? Коли?».  

  Гм! Попадалово. Я виразно зітхаю. Беру свою дорослість в руки, струшую з мозку пилюку й старанно, як та губка, втягую в себе інформацію. Відпетляти в мене, схоже, не вийде. Сидимо далі. Єдине послаблення, каву нам все ж, великодушно пан дозволив зробити. А на охочих отримати мою увагу він нагримав й народ перестав ломитися і якось сам по собі щось там вирішує. Трохи від того страшно, бо вже перевірено досвідом не всі ті рішення…вдалі. Але най буде! Потім розберемося і з цим.

- Тіно, працюємо далі, - ричить він.

   Вау, та цим поглядом можна людей залякувати. Прямо втілення володаря влади. Й так природно виходить…Мати рідна, аж захотілося голову в плечі втягнути. Але не надовго. Бо, хто на мене тільки не ричить. Я он алабая недавно лікувала й гарчав він…переконливіше. Імунітет у мене вже на все підвищене й зле виробився. Бо ж, коли у когось щось болить, то він чомусь добрим не буває. Того, моя стресостійкість дотягує до рівня Бог. Витримка дійшла, як у коньяку до марки ХО. Від моєї холоднокровності мухи на підльоті замерзають. Врівноваженість така, що то просто магія балансування на мотузці. Й антидот в крові від будь-якого пресингу. Так… я ще та анархічна персона…

  Й ми продовжуємо. В якусь мить запеклої боротьби за світле майбутнє я торкаюсь його руки…холодної, як крижини, руки й він смикається та різко віднімає свою руку. Вдаю, що ігнорую той випад й продовжую з того, що мені не сподобалося. І в його очах гасне збентеження, сум’яття, але руку він ще час від часу нервово потирає.

  Та, я подивлюсь чоловіче, що ти зовсім не тактильний…