Щось останнім часом настільки не вистачає сил писати, а точніше – викладати... Стільки ідей в розробці, стільки ідей, якими можна подилитися, а хочеться просто стерти все і заснути. Може, тому що ти не живеш, а виживаєш? Намагаєшся втиснутися між атаками... Намагаєшся усвідомити, чому ворожі ракети прилітають все ближче, а ти частіше опиняєшся в епіцентрі подфбних подій. Усвідомити, як знову проскочила? Смерть ніба пройшла в кроці від тебе, коли ракета прилетіла в будинок напроти... Усвідомити, що... Невже ти і справді ставала педагогом для того, щоби ховати своїм маленьких учнів? Ти живеш далі, але у голові фоном 24/7 — перші хвилини після прильоту: дзенькіт скла, падаючі бетонні плити, вибухи автівок, стогони людей... І ладно би це була разова акція...

Якось я вже починала викладати сюди свою збірку воєнних оповідань "Під уламками міста (серця)", але мені забракло сил доповнювати її далі, хоча матеріалу достатньо, на жаль. Але мабуть, я доповню. Можливо, навіть сьогодні викладу. Деякі речі неможливо так долго тримати в собі. І не треба.

А зараз хочу з вами поділитися поетичними крихтами... Які містять хоч щось, окрім війни та неминучої смерті. Зрештою, має ж у цьому світі бути хоч щось інше, чи не так? "По вишневому склу" – знову у стрічці. І я буду дуже вдячна вам за підтримку ❤️