Рене машинально відкрила двері, увійшла всередину, але раптом врізалася в щось тверде й гаряче.

Вона здригнулася і підняла голову.

Перед нею стояв Алан.

Мокрий після душу, з краплями води, що стікали по його плечах і грудях. Його темне волосся ще більше злиплося від вологи, а рушник, зав’язаний на стегнах, здавався єдиною перепоною між ним і повною наготою.

Рене відчула, як її мозок просто відмовився працювати.

Але її тіло зреагувало швидше, ніж вона встигла щось усвідомити. Вона різко розвернулася, збираючись вибігти, ніби це могло врятувати ситуацію.

Алан встиг раніше.

Він схопив її за зап’ястя і одним рухом розвернув до себе, притискаючи до свого гарячого тіла.

— Ти ще довго від мене будеш тікати? — його голос звучав тихо, але в ньому було щось небезпечне.

Рене завмерла. Її серце шалено калатало.

Ця близькість… цей його погляд…

Вона повинна була вирватися. Вона повинна була щось сказати.

Але замість цього вона лише дивилася в його темні очі, і світ навколо розчинився. Рене судомно ковтнула, намагаючись вирвати зап'ястя, але Алан лише сильніше притис її до себе. Його тіло було гарячим від води, а вологе дихання торкнулося її шиї, змушуючи серце пропустити удар.

— Відпусти мене, — її голос тремтів більше, ніж їй би хотілося.

Алан нахилив голову, його губи майже торкалися її вуха.

— А якщо ні?