А давайте поговоримо про детектив?

                Детектив, як жанр літератури, має свій початок з давніх-давен. Чимало авторів вдавалися до детективних елементів у своїх творах з часів і в різних куточках світу. Якщо гарненько постаратися, то ознаки детективного твору можна відшукати навіть в Біблії (історія Каїна і Авеля носить всі ознаки детективу, адже має злочин, злочинця, жертву, причини злочину, докази, спробу їх приховати і навіть знаряддя вбивства).

                Але традиційно днем народження цього жанру вважають 20 квітня 1841 року, коли вперше було надруковано оповідання Едгара Алана По «Вбивство на вулиці Морг». Батьками жанру вважають чотирьох письменників – Едгара По, Артура Конан-Дойля, Вілкі Коллінза та Гілюберта Кіта Честертона.

                До речі, в українській літературі інтерес до жанру детективу виник у 20-х роках 20-го століття (Юрій Смолич або Марк Йогансен та інші). Але вже в 30-х роках цей жанр нахапався притаманного тоталітарним державам пафосу та надмірної «шпигуноманії», яка вульгаризувала його (і зламала наше уявлення про цей жанр).

                Основна ознака детективу, як жанру – наявність загадкової події, усі обставини якої мають бути з’ясованими до кінця твору. Злочин, до речі, не обов’язковий, в того ж Конан-Дойля в п’яти творах про Шерлока Голмса з вісімнадцяти злочину, як такого, не було.

                Головна умова – представити читачеві усі факти, на яких базується розгадка. Докази по справі мають бути представлені у творі і не з’явитися на останній сторінці по бажанню автора. Це якраз той випадок, коли рушниця на стіні в творі не лише стріляла в потерпілого, а й постійно в читача перед очима. Золоте правило письменників, що пишуть детектив, декларує рівність слідчого (того, хто розслідує загадкову подію) і читача. Тобто читач має отримувати ті ж відомості, аби розкрити справу. А трюки і обман відносно читача мають бути лише тими, які злочинець, який лишається невідомим до кінця твору, застосовує до слідчого. До викриття злочинця мають вести логічні висновки, а всі надприродні сили і обставини слід виключити з історії. Звісно, детектив може бути і містичним, але тоді слід поєднувати ознаки детективу із ознаками жанру містики чи фетнезі і робити скидку на них. Але це не відміняє логічних висновків із фактів, відомих читачу. І ці факти слідчий має здобути впродовж твору. Кмітливий читач має здогадатися сам, хто ж злочинець, який обов’язково має з'явитися на сторінках книги хоча би раз.

                То як же заплутати читача? Як втримати інтригу до останньої сторінки, аби вражений читач ляснув себе по лобі з криком: «Та це ж було очевидно, а я не здогадався»?

                Це питання, яке постає перед усіма авторами, які дуже хочуть написати детектив, але бояться цього жанру. Це ж питання поставила собі і я, коли таки наважилася написати детектив.

                І на поміч прийшов ще один давній прийом. Заплутана хронологія. Коли події в сюжеті відбуваються нелінійно, «не за календарем», а певними флешбеками чи флешфорвардами. Прийом, який часто використовується у фільмах чи серіалах, прекрасно лягає і в основу тексту. Коли читач блукає не лише «між головами» персонажів, а й між подіями їхнього життя, то важко втримати концентрацію і не заплутатися.

                Я згадую книгу Себастіана Жапрізо «Пастка для Попелюшки», як еталон подібного прийому. До останнього розділу було важко зрозуміти, хто саме лежить в лікарні. Впевнена, в кожного з нас є такий приклад «ідеального детектива».

                Тому, ухваливши рішення писати детектив, я не сумнівалася, що маю спробувати цей прийом на практиці, і показати історію одразу з трьох точок зору. З боку жертви, з боку детектива, який веде розслідування, ну і з боку того самого випадкового свідка. Як добре мені це вдасться?

                Дізнаємося, коли книга буде завершена…