Він тихо благав її й небеса, подумки промовляючи: «Я чекатиму, Анно, кохана… Скільки треба, навіть усе життя! А Фрідріху ти не потрібна. І ти це знаєш, я це знаю і Нестор також. Йому потрібен лиш спадкоємець, якого він ніяк не може народити ні з тобою, ні з першою дружиною… Ніяк! І навіть Ізабелла-Лукія, його єдина донька, як ти стверджуєш, не його, моя! Але... Анно, кохана, ти ще дечого про мене не знаєш… О, господи! Я не ризикнув сказати, бо ти була слабка. Але неодмінно скажу, зізнаюся в тому, чого й сам не відав усі ці роки. Лише Нестор і мама несли в собі той болючий родинний секрет. Але ти маєш право й на нього. Кохана, від тебе у мене немає тайн. Дай час…»

Анна прислухалася до потріскування полін у каміні й посміхалася. Всередині, в душі, панували двоякі відчуття. Минуло вже понад два тижні, як вона відправила послання князю з приголомшливою новиною, а від нього й досі жодних новин. Зате на терасі щоранку на неї чекав свіжий букет лісових квітів. Щоразу пишніший, як сигнал, що ВІН її не забув. Але жодних записок.

В бібліотеці вечорами теж не з'являлося світло. Схоже, Кевін її почув… Це тішило. Зустрічатися зараз було вкрай небезпечно. Бо ж ті очі та вуха кругом… І тепер геть не байдуже, бо ж не тільки про неї мова, чи про НЬОГО...

Анна знала причину, ВІН – не знав, проте підкорився. Але було так складно без нього. Він їй снився, марився. Його дотиків, пестощів, поцілунків так бракувало. Ніжного погляду тих бездонних сірих очей, запаху – неповторного, наймилішого. І обіймів – міцних, лагідних… А ще голосу, що заворожував, байдуже, що він казав. Хоч казав завжди те, про що мріяла. І нарешті, як колись, в юності, він знову зізнався, що кохає...

...Анна гірко зітхнула, усвідомлюючи, що нескоро ще раз почує ці слова. Й стало так прикро: «Ну чому все так несправедливо склалося? Чому мене не віддали йому, як трофей, а його брату?

 

https://booknet.ua/marsa-chaunk-u10557405

https://booknet.ua/book/spadkomec-b431791

https://booknet.ua/book/gra-ne-za-pravilami-b429309