Що тут не так??? Чи так??? Хм...

– Що ж, тепер у тебе немає вибору, Кевіне, – тихо мовила Анна холодно, – ти маєш пояснити мені все.

– Я хотів зробити це раніше, – з болем у голосі почав він. – Але ти уникала мене.

– Уникала? Чи, можливо, не хотіла більше терпіти твоє мовчання? Навіщо ти так довго приховував правду, Кевіне? Чому мені її мали показати сторонні, не ти? – голос Анни вмить затремтів, але Кевін впевнено пригорнув її до себе, лагідно торкаючись долонею щоки, а щирим поглядом залип в її сіро-волошкових очах.

– Я не збирався брехати, Анно! Я боявся втратити тебе, якщо розкажу все.

Вона засміялася гірко:

– І ти справді вважаєш, що я пробачу твою нещирість тільки через те, що ти боявся?

– Тільки дай мені шанс. Дай мені пояснити, чому я не зміг сказати тобі правду відразу, будь ласка!

Анна принишкла, враз приглушивши гнів. Його погляд благав, а руки… О, боже! Ці руки, пальці… Їх ніжні дотики завжди топили її, як вогонь свічку, і ради на те не було…

– А знаєш, коли я розплющила очі від того неприємного різкого запаху та печіння в носі, в голові був суцільний туман. Перед очима – стеля з розписами… десь далеко-далеко і все пливло… А думки не могла зібрати докупи… Не розуміла, де я – відчуття наче в калейдоскопі, мені твій погляд допоміг, і твої руки… Так міцно, надійно тримали. Я зрозуміла, точніше відчула, що в безпеці, – Анна тулилася до його плеча. А Кевін ніжно гладив її волосся.

– Анно, я так злякався, – тихо прошепотів, ковзаючи поглядом вздовж все ще блідого обличчя, немов обіймав. Анна підвела очі. Він стурбовано в них зазирнув. – Скажи чесно, як ти? Щось болить?

– Ні… – лиш поворухнула губами, але він зрозумів.

– Це добре, – сказав м’яко, занурюючи пальці в густі русяві коси.

– Ти зіпсуєш мені зачіску, – усміхаючись, зауважила Анна, ледь торкаючись долонею його щоки.

– Це єдине, що тебе турбує зараз? – вигинаючи манливі губи в посмішці, запитав.

– Так, – хмикнула Анна. – Відпусти мене, я хочу встати…

– Нізащо! – Кевін усміхнувся й твердо відрізав, пригортаючи її до себе ще міцніше. – Ти отак сидітимеш у мене на колінах до самого вечора…

– Ти, здається, занадто вже розмріявся, Кевіне! – опиралася вона його рукам.

– Хіба не можна? – намагаючись поцілувати свою бранку в губи, Кевін нахилився нижче та шумно вдихнув. Наче дихав нею, насолоджувався, раз за разом втягуючи її неповторний аромат. Запаморочливий і такий манливий запах жінки, на яку він не мав права, жодного, але так бажав, заполонив його цілком, до краю – душу, серце, розум…

– Ні, не можна! – Анна і пручалася, й піддавалась одночасно.

– Але ж.. – благав він, заглядаючи в її бездонні, сіро-голубі очі, де так солодко добровільно тонув, геть втрачаючи себе. А заразом розум, логіку та страх бути покараним за заборонене кохання. Так, він визнав, що кохає, та Анні донині не казав. Лише зараз зважився…

– Ти нестерпний, Кевіне! Ти знаєш? – все ще ухилялася від обіймів його кохана. – Нічогісінько мені не пояснив, а я ще не пробачила…