У повітрі з’явився дивний запах — суміш диму і холодної землі. Вона озирнулася і помітила, що символ на підвіконні світився м’яким синім світлом.

— Що за... — прошепотіла вона, не закінчивши речення, бо в кутку кімнати, там, де мала бути порожнеча, виникла тінь.

Вона була майже невидима, зливалася з темрявою, але водночас рухалася, мовби жива. Її обриси були туманними, але двоє очей, блискучих, як дві зірки, уп’ялися в Рене.

— Чого ти хочеш? — її голос тремтів, але вона не могла втриматися від запитання.

Тінь повільно посунулася до неї, ніби пливучи. Здавалося, що кожен її рух залишає за собою холод, який пробирав до кісток.

— Час пробудження, — пролунало з темряви. Голос був низьким і водночас шепітним, ніби кілька голосів злилися в один.

Рене відчула, як її ноги підкошуються, але вона змусила себе стояти.
— Пробудження чого?

— Твого спадку, — відповіла тінь, і кімната на мить потемніла, ніби світло ліхтарів за вікном зникло. — Ти знаєш, хто ти, Рене?

Вона заперечливо похитала головою, хоча думки про батька, його таємниче минуле і старі історії, які він іноді розповідав, вихором пронеслися в її голові.

— Твоя кров несе силу, яку прагне світло  і темрява, — продовжила тінь. — Але кожен вибір має ціну.

Раптом кімната наповнилася сяйвом, і Рене знову опинилася одна. На підлозі, де щойно стояла тінь, залишився знак — такий самий, як на підвіконні, але більший і глибший, мовби випалений в дереві.