Навіть не знаю, як пояснити:))) Інколи ми робимо безглузді вчинки, почуття беруть верх над практичністю  й логікою. І, здавалось би, ті ризики невиправдані... та що поробиш? Краще бути закоханим романтиком, чи прагматиком, який не знає, що таке, коли зносить дах? Як думаєте?  Княгиня Ольборзька уже зробила свій вибір. Всі відповіді за посиланнями:

https://booknet.ua/marsa-chaunk-u10557405

https://booknet.ua/book/spadkomec-b431791

https://booknet.ua/book/gra-ne-za-pravilami-b429309

Княгиня прискіпливим поглядом окинула двір замку. Нестора ще не було. Очевидно, віддавав розпорядження камергеру, управителю, ключнику. Вона посміхнулася – тут він незмінний педант – відповідальний.

Погляд нестримно тягнувся до вікна княжої бібліотеки. «Та скільки ж можна?» – вгамовувала Анна нав’язливе бажання. Але воно виявилось сильнішим… Княгиня підвела очі на вікно бібліотеки. За кольоровими вітражами не було ані руху, ані життя, тільки тихе світло прохолодного ранку заливало кам'яні стіни й відбивалось від скла.

Уже сідаючи в карету, Анна ще раз кинула погляд на вікно бібліотеки й на мить залипла на вітражі. Їй здалося, що крізь кольорове хитросплетіння малюнку, за склом з'явився знайомий силует. Постать не рухалася, але від її зосередженого погляду було важко сховатися. Княгиня зробила ледь помітний помах рукою, мовби прощаючись, і, опустивши голову, ступила до карети...

Карета плавно рушила, направляючись до центральної брами замку. Важко видихнувши, Анна відслонила тюлеву шторку й глянула у віконце карети.

Вікно бібліотеки все ще потрапляло в поле зору. Знайомий силует і далі нерухомо стовбичив за вітражем, який вже купався в яскравих переливах ранкового сонячного світла. Анні здалося, що ВІН зробив ледь помітний помах рукою, мовби прощаючись. Карета виїхала за ворота замку. Княгиня зітхнула. Тепла усмішка торкнулася її губ.