Покричимо пошепки?...

Слухати треба, та я вас — не можу.
Хочу кричати так, щоб голос мій хрип.
Ви рвете картину на мене так схожу.
Сльози течуть, та мій німий схлип.

Мої ноти теж вам не до вподоби.
І знову кричу я. Але ви зовсім глуха.
Й вірші мої не для такої худоби.
Адже думка ваша все так же суха.

А я все кричу й плачу беззвучно.
Все в моїй голові. Говорити не можна.
А ви: "Все не так. Все не ясно і скучно".
Але виллється в букви сльоза моя кожна.

Я митець. Я пишу і малюю. Я граю й бушую.
Я рву і ламаю. Я терплю і гарчу. Я зла.
Я з ваших слів непомітно глузую.
Крила маю. Не дістануть їх краї вашого дна.

Ви все ж замовкнете колись. А, може, й ні.
А, може, з заздрістю подиветесь на мене.
Ваш погляд — нечітка пляма десь на склі.
Але скло позаду. Попереду лиш світло денне.

Мій крик зі мною. Він сумний та тихий.
Мене штовхає він вперед, бо все, що було ззаду пам'ятає.
І пам'ятає погляд ваш блискучий і лихий.
Слова всі ваші мертві. Митець же — він живий, вершину досягає.

Привіт, мої улюблені. Ваша Фата Моргана знову занато рідко з'являється на березі. Її душа десь над морем, без сил носиться над гострими скелями й холодними хвилями, піддаючись безжальному солоному вітру і чомусь безперервно думаючи про те, що от-от може зірватися вниз. 

Перед тим, як хтось, можливо, не дай Доля (ха-ха, відсилка на "Елементорів"?...) подумає, що вірш був присвячений комусь з тих, хто коли-небудь читав мої твори, то хочу вас заспокоїти - ніхто з вас не заслуговує цих слів, повних болю, ви ж у мене найкращі, шановне товариство! Мабуть, цей вірш скоріше про тих, хто оцінював, оцінює чи буде оцінювати мою творчість зовсім не так, як це робить кожен із вас. Це не хороший критик, що вкаже на помилки чи кліше, не добрий друг чи компаньйон, що згодився допомогти вам у редагуванні. Це хтось, хто з самого знайомства зі мною прагне замастити мене хоч якимось брудом, лізе зі шкіри, аби втопити мене, але й гадки не має, що я не боюся води. Я ширяю над нею.

Знаєте, я навіть не можу уявити обличчя цієї людини. Але її існування точно виправдане. Це завдає болю. Дещо збиває з ніг. Утім, ваша Фата нічого не боїться. Чого хочу щиро побаажати і вам. Адже у вашому житті, творчому і звичайному, теж є цей "хтось"? Хто плює в спину та ненавидить вас збоку суто як особистість і відмовляється сприймати усе, що було створене вами, навіть якщо цього йому навіть не показували? Є хтось такий? 

Вам теж боляче?

Та згадайте вашого внутрішнього генія. Його сльози були створені не для таких жалюгідних нещасних створінь. Вони для значно більшого, еге ж? І вартуючого! Ми ж з вами колись говорили про те, як хтось плаче - або навпаки - над своїми творіннями, так, ха-ха?

Проте, сьогодні мова піде не зовсім про це. Спитаєте, до чого ж тоді був той вірш напочатку? Ну-у... *сором'язливе "пуньк-пуньк" вказівними пальчиками* Мабуть, для того, аби ви оцінили Саньку ще з поетичного боку. Як вам моя маленька пристрасть до віршів? Нормальний я віршомаз?

Ремарочка: таке круте слово, ага? Дізналася про його існування буквально щойно. Найскільки ж багата наша українська мова!

Пишучи цей вірш якось пізно ввечері, підірвавшись з ліжка, я теж не могла уявити цього мого морального противника. Але він точно був, і від цього мою творчу душу накрило такими дикими нестримними емоціями, що рядки самі-собою почали зявлятися у телефоні у нотатках. І, знаєте, це був перший раз, коли я зовсім не вдавалася до словника рим. Так-так, я зовсім не справжній поет, і ним ніколи не буду, напевне. Але саме цей вірш лився просто з серця. Кожна літерка, кожна кома, повнесла в собі ідею навіть ще більшу, ніж початково туди хотілося вкласти...

Томуу, панове, щиро сподіваюся, що він вам був цікавим і якось відгукнувся. Можливо, далі, поділюся з вами ще якимись зі своїх віршів.

Що ж, а тепер до того, задля чого я взагалі сіла за ноутбук та відкрила цю сторінку.

Я сумую.

Я так сумую за вами. За Букнетом. За нашими розмовами в коментарях. За своїми рукописами. За персонажами. 

Я так давно не писала. Не знаю чому. Я, мабуть... боюся.

Боюся, що більше не зможу. Що зараз голова забита зовсім іншим. Що вона більше не очиститься від цього сміття, яке потрібне у моєму житті лише тимчасово.

Я так втомилася. І так, я знаю, як егоїстично це зараз прозвучало б, якби не писалося крізь сльози.

Минулого разу я говорила про те, що не можна нехтувати своїм генієм. Що не можнна змушувати його мовчати. Що душити його, перекривати повітря, не давати йому жити - найгірший злочин цього світу.

Але зараз у мене таке відчуття, ніби я душу свого власними руками. А він душить за це мене. Не дає спати вночі, буквально кричучи на вухо про те, як хоче знову до пера, а все що можу йому дати я - тільки втома. Безмежна втома від нескінченних обов'язків, обіцянок самій собі та всім навколо мене. Я втомилась опускати кришку комп'ютера о дев'ятій вечора після чергового заняття й, поклавши голову на зошит, вчергове відмовити моєму любому генію. 

Як я можу спати у ліжку вночі чи пити чай, чи відпочивати, чи базікати з сестрою, чи просто зависнути у телефоні, аби лише на кілька митей забути про навчання, яке страшенно потрібне мені, яке важить у моєму житті так багато? Як я можу щоразу шукати собі виправдання, аби не писати, бо здається, що ідей нуль, а сил ще менше?

Я справді... боюся. Якби ви знали як сильно я боюся підвести його. Впасти в його темних карих очах. Я боюся його розчарувати.

Не хочу, аби його зусилля виявились марними. Але й допомогти йому зараз чомусь не в змозі.

Утім, я знаю свої ліки. Знаю, як зробити так, щоб стало легше. Мабуть, варто просто сісти і почати писати. Знову. Попри все. Просто змусити себе відкрити рукопис та... забути. Про все. Про втому та обіцянки. Просто підкоритися генію. Цей чоловічок зробить все за мене. А я нарешті віднайду дух та сили втілити все задумане ним. Чи хоча б частину. Принаймні, сьогодні.

Просто відвести душу. Поринути у свій маленький затишний світ, де завжди тепло і спокійно, та забутись. Я так і зроблю, власне. Сьогодні був відносно легкий день. Нарешті всі борги закриті, а апатія не завадить творчому процесу.

Вибачте, якщо звалила на вас свій крихітний біль так різко і, здається, небажано.

Але... Я хотіла поділитися. А ще зрозуміти чи це нормально. І як подолати це.

Можливо, ви дасте пораду? Якось допоможете. Хоча... Знаєте, ви вже допомогли, бо прочитали цей допис до кінця. І тепер, уже під самий фініш, я нарешті можу усміхнутися й протерти мокрі вії.

Дякую вам за це. Дякую, що й досі чекаєте усіх продовжень. Що до цих пір читаєте ці блоги. Що лишаєтесь зі мною. Дякую, що не кидаєте мене.

Дякую.

P. S. Обійми зі шмарклями та мокрим носом це огидно. Тому просто повітряні поцілуночки усім! Ви найкращі. Про таких, як ви, можна тільки мріяти.