Вітання, творча спільнота!
Розпочато новий розділ до книги "МАРС ШЛЯХ ДОДОМУ" — Румінація. Це важливий етап не тільки для героїв, але й для мене як автора. Цей розділ про глибокі роздуми. Я ставлю питання, які, сподіваюся, не залишать байдужими кожного з вас: чи можна дійсно триматися за спогади? Чи може одна частина нас залишатися живою серед безжальних просторів, де час і простір здаються розпорошеними? І головне — чи дає Марс нам можливість стати частиною себе, чи він лише забирає все, залишаючи по собі порожнечу та біль втрати?
*** Дакарі стояла на краю урвища, звідки відкривався вид на безкрайній каньйон Марінера, що губився за обрієм. Морозний вітер пронизував шкіру, немов мікроскопічні голки. Він тягнув за собою пісок, який тонкою плівкою осідав на її черевиках. Киснева небула щільно прилягала до обличчя. Попри сухуватий металічний присмак у роті, дихати було напрочуд легко. І це відчуття здавалося майже нереальним – ніби планета нарешті дозволила стати її частиною.
З нагрудної кишені Дакарі бережно дістала червоний клаптик. Вона стиснула тканину в кулак, наче ховала, боялася втратити. Двигуни шатла гуділи за спиною, але їхній звук здавався далеким, як і все навколо. Порожнеча каньйону тягнула вниз, мов невидимий шепіт, що обіцяв спокій. Крок уперед… Ледь помітний, але такий важкий. Вперше за довгий час вона дозволила собі не ховати біль. Заплющивши очі, відчула, як сльози проступили на віках, обпікаючи шкіру тонким шаром, а потім сповзли по зморшках, залишаючи після себе холод. Спроба висмикнути кілька ниток, виглядала незграбною. Захисні рукавички, хоч і тонкі, не призначалися для таких маніпуляцій. Кожен рух тягнув за собою незрозумілий біль – не фізичний, а глибший, набагато важчий. Це було так, наче вона виривала частину себе.
І ось, тонку ниточку, як павутину, висмикнув вітер. А клаптик тканини, залишився в руці – символ спогадів, які вона не наважувалася відпустити.
— Ти б сказав, що я занадто сентиментальна, — тихо промовила Дакарі. Маска поглинула слова, перетворюючи їх на порожнечу. Мить... Мить, заради якої вона щороку приходить сюди — згадати чоловіка, якого втратила.
З нетерпінням чекаю ваших думок і відгуків!
Ваша Ірма Скотт.
0 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиВидалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати