Привіт, любі мої. Ще кілька розділів, та я закінчу свій твір: Легенда життя відьми. Ви запитаєте: - Чи сумно мені? - Так, звістно, це моя дитина, хоч вона і не стала популярною, але її створила я.

Тож можливо, хтось ще захоче прочитати:

Нахилившись до нього, до чоловіка, який був у напівсвідомому стані, я обняла його за шию і поцілувала. Я намагалась вкласти в цей поцілунок всю ніжність і все тепло, що я зберігала у собі. Його руки, його тіло, як і уві сні - були поранені і кровоточили. Поцілувавши всі його рани, я вилікувала їх. Він розплющив очі і промовив:

– Міраж мій, ти знову прийшла знущатися з мене?

Ці слова, викликали нову хвилю болю.

– Я не міраж, Ділан і не ілюзія. Можливо зараз, я твій - кошмар. – відповіла я йому, за запланованим планом, за тим планом, що придумала не я, а сама доля. – Але я не піду, поки не отримаю те, чого бажаю.

– І чого ж хоче, моя дівчинко, мій кошмар? – запитав він.

– Тебе. – відповіла я. – Точніше, прощання з тобою – промайнуло в голові.

Маленький уривок, для того, щоб спробувати на зуб. Мур, мяу Ваша Міріада.