"Начебто ніяких слідів нашого божевілля не видно. Якщо не брати до уваги, звісно, наші розпалені обличчя і палаючі хтивістю очі. Зітхаю і відчиняю двері в приймальню. Голосно, щоби було чутно навіть у коридорі, кажу:

– Дякую за документи, Олено Олександрівно! Це саме те, що мені зараз було потрібно!

Присягаюся, що я почув смішок Фролова з коридору, але удав, що нічого не помітив. Головне, щоб Олена його не почула. А з Фроловим я розберуся. Або відпрацюю на тренуванні, подумки зітхаю я.

Проводжаю Олену до дверей, намагаючись не дивитися на свою немолоду секретарку, але я і так відчуваю її осудливий погляд.

– Я сама знайду дорогу до виходу, – відриває мене від думок Олена. – І дякую за теплий прийом.

Ми прощаємося, і дівчина йде, а я знову чую сміх Фролова. Але тепер у мене більше немає сумнівів у тому, що це не галюцинації – я чітко бачу його у дверях навпроти."

Ой, Юро, не зарікайся! 18+