Вітаю!

А чи лишаєте ви шматочки власних спогадів у своїх історіях? 

Два роки тому я написала "Еліну зі снігової кулі" для місцевого конкурсу "Ніч перед Різдвом".

Анотація. Успішна дівчина і звичайний студент, який підробляє у кав'ярні. Що може їх пов'язувати? Втім, воля випадку зводить їх у різдвяний вечір. Вона перевернула його Світ однією своєю появою, але чи знайдеться в її серці місце для юнака?.. 

У цьому оповіданні можна знайти таку цитату:

"Алекс силоміць вирвав з рук Еліни склянку із залишками кави.

— Агов, я за неї заплатила!

— А не треба було. Я тобі казав, що це подарунок від закладу.

— То подаруй мені ще одну каву. В мене вже аж горло болить все оце тобі розповідати.

— Я по-твоєму першу відібрав, щоб нову дати? На ось, — хлопець поставив перед нею прозору чашку чаю з лісовими ягодами. — Вагітним не варто пити каву.

— Ого! Це що за кухоль? Тут що, пів літра?

— Ну… Трішки менше."

Ніби нічого особливого, але для мене згадка про ті чашки-кухлі дуже вагома... 

Коли я навчалася на першому курсі, багато часу приділяла прогулянкам Києвом. Просто йшла, куди ноги поведуть, та вивчала місто. Взагалі наша столиця — знахідка для таких, як я, людей, які губляться в трьох соснах (щоб ви розуміли, на стільки все серйозно: я персонажка з того самого прикола, яка каже, що не місцева, коли питають, як дістатися кудись у її рідному місті). Бо завжди знаєш, куди б не забрела, головне знайти найближчу станцію метро, а далі вже все зрозуміло. Тому я не боялася повтору свого легендарного походу на гостину до однокласниці, коли ледь не лишилася спати десь на вулиці (про цю пригоду у мене є оповідання — "Уроки від Всесвіту, або чому не варто обманювати"). 

Гуртожиток знаходився недалеко від Чернігівської, і якось так склалося, що після своїх прогулянок я частенько заходила до кав'ярні неподалік від цієї станції. Якраз біля театру ляльок. А там були ті самі величезні скляні кухлі. Я обожнювала замовляти їх взимку. Всього одна чашка — а насолоджуєшся майже годину! Не знаю, чи ще десь є така тара для чайочка, але мені більше не траплялося. 

Цікаво те, що я не можу запам'ятати назву цієї кав'ярні. Втім, маю підозру, що це через те, що для мене то "Кав'ярня, яку ти не любиш"...

Коли почала зустрічатися з майбутнім чоловіком, то, ясна річ, показала йому свій улюблений заклад. В результаті фатального розташування зірок (іншого пояснення в мене немає) ми купили десерт, який виявився сухуватим. Словом, скільки б разів він опісля не повторював, що йому просто один тортик не сподобався, відтоді пропозиція зайти туди звучала виключно як "пішли в кав'ярню, яку ти не любиш". Коли вигулькує в діалогах, чи просто проходимо повз — та сама історія) А справжня назва — Аромат. Місце, в якому живу дев'ятнадцятирічна я, і яке досі часто уявляю, коли веду героїв своїх історій до кав'ярні.

А які пасхалки на своє життя лишаєте у творах ви? Я б запропонувала організувати флешмоб, але мої блоги останнім часом переважно миттєво пролітають непоміченими)

Міцно обіймаю,

Ваша Торі ♥