Хочу поділитися з вами шматочком тексту з моєї конкурсної роботи "Відьма. На Межі". Буду рада почути вашу думку та запросити до читання твору)

Текст:

Несподівано прямо перед очима побачила Богдана. Того самого однокласника, який справив враження на самому початку знайомства. Його сірі очі уважно оглянули обличчя і зціплені пальці.
— Ти що тут робиш? — запитав без цікавості.
Соломія нарешті відвисла і відсмикнула руку.
— А ти?
Парубок трохи спохмурнів. Уважно озирнувся довкола.
— Ти нікого тут не бачила?
Хвилювання підійнялося в грудях і впало у живіт. Він теж бачив тих жінок? Теж їх чув?
— Ти про кого? — запитала тамуючи подих.
— Про… Хм… Не зважай! Все одно не бачила…
Богдан обернувся в сторону лісу, де за кущами виднілося високе гілля дерев. Звів в одну лінію брови, коли поряд голосно відгукнулася сова. А Соломія від несподіванки ойкнула. Все ж ще темно на вулиці і прохолодно. Як взагалі наважилася вийти з дому?
Невдоволено відмітила іронічний погляд однокласника. Біля парубка почувала себе ніяково. Вони не друзі, проте ж знайомі. Чи ввічливо буде зараз просто піти, чи потім будуть незручності у школі?
— Тут небезпечно ходити вночі самій. Тим більше ти не місцева!
— Мабуть…
— Тоді чому? — Богдан підозріло глянув.
Бридкі мурахи полізли за пазуху.
— Мені дещо почулося.
Знизала плечами і прибрала з обличчя пасмо волосся. Від сирого повітря воно не просто вилося, а закручувалося маленькими спіральками.
— Що?
А не надто він допитливий? Тепер підозріло глянула вже Соломія.
— А тобі яке діло?
Руки автоматично склалися на грудях.
— Просто я декого шукаю.
— Те, що мені почулося, тобі точно не допоможе!
— Як знаєш.
Хлопець знову відвернувся. Соломія знітилася. Їй би хотілося поговорити, справити гарне враження, проте все йшло шкереберть. Спілкування не заладилося з самого початку.
— Я піду вже.
— Проведу трохи.
Що? Їй не почулося? Вже зробила крок, проте зупинилася.
— Мені все одно в ту сторону треба.
В сторону її будинку? Згадала, що там є вхід до лісу. Може йому туди?
Сова знову гукнула. Соломії видався знайомим її гук. Озирнулася до дерев і все ж змогла знайти совуню поглядом. Стрікс сидів на гілці і посміхався.
— В тебе побачення? Так? Ооо, Стрррікс добррре знається на побаченнях!
— Відчепися… — зашипіла на нього, а потім згадала, що однокласник все одно не чує птаха. А її чує добре.
— Що? — глянув через плече і брову підійняв. Мусила задерти голову, аби зазирнути у вічі.
— Нічого! Травинка за тапок зачепилася.
Богдан оглянув її з голови до підошв тих самих тапок. Ніби тільки зараз побачив, що вона у піжамі і закутана в плед.
— Непоганий вибір вбрання для нічних вилазок на луки!
— Перебрала цілу шафу, поки одягнулася…
Їй здалося, чи він все-таки усміхнувся?
Збоку у кущах почувся шурхіт. Богдан посвітив на них ліхтарем, проте нічого не помітив. А Соломія заклякла від жаху, дивлячись на стару згорблену почвару, яка визирала з кущів. Довгий горбатий ніс звисав з підборіддя, трохи прикриваючи ряди гострих мілких зубів. Бенькаті очі були завеликі для невеликого трикутного обличчя болотяного кольору. Крізь сиві пасма на голові, схожі на солом’яну стріху, стирчали два довгих скручених трубочкою вуха. Відразливе і зморшкувате створіння противно шкірилося, переминаючи маленькими гострими пальчиками гілочки перед собою.
— Ти щось побачила?
Щось? Це дійсно було щось! Чи можна повертатися до цього створіння спиною? Краще би вона лишилася вдома…
— Хррранителько, то лише шишига. Ці бабці живуть на болотах. Ррраніше затягували туди людей, пррроте вони давно їх не їдять. Ваш прррапрррадід заборрронив. Теперрр вони їдять лише меррртве м’ясо, тому не зважай на неї.
Важко ковтнула слину. Не зважати? Легко сказати!
— Яка ж ти ляклива! Там нічого нема. Ходімо!
Богдан несподівано взяв її за руку і потягнув. Пальці поколювало. Обернулася до шишиги. Та лишалася на місці. Тільки голову повернула їм у слід. Бррр…