- Заходь і почувайся, як вдома, - Денис відчиняє двері і пропускає мене першу у будинок.

Проходжу по просторій вітальні і вражена роздивляюсь все навколо. Стільки простору, про таке нам лише мріяти, весь наш дім вмістився б у цій кімнаті. Стеля височенна, а на ній висить величезна люстра. Широкі сходи ведуть на другий поверх. Інтер'єр дорогий, але без зайвих деталей. 

- Подобається? - чую біля вуха голос свого чоловіка.

- Так, але не уявляю, як тут можна жити. Стільки місця. Я звикла, що все маленьке і компактне.

- Звикай. Наразі це твій дім, - радісно промовляє і відходить подалі. - Агов, є хто вдома! - кричить. - Я привіз кохану дружину!

Слово «дружина» відлунням розноситься у просторі. Відчуваю, як по тілу біжать мурашки. Ну все, почалось. 

Звідкілясь біля сходів з'являється чоловік і впевнено прямує до нас. Я напружуюсь від хвилювання.

- Чому не попередив, коли будеш? - хмурить він чорні брови, підходить до Дениса і потискає руку. - З приїздом, сину. Давно тебе вже не було. Ну, представ мені свою молоду дружину.

Його темні очі знаходять мене і з цікавістю розглядають. Я в свою чергу вивчаю його. Високий і худий, обличчя пропороте зморшками, одягнений по-домашньому у сірий светр і чорні спортивні штани. Не так я уявляла одного з власників величезної відомої компанії. 

- Знайомтесь, - Денис швидко опиняється біля мене, бере за руку, тулиться до боку, наче справжній закоханий чоловік. - Моя дружина Софія, а це мій батько Данило.

Потискаю новоспеченому свекру руку, а він здивовано піднімає брови і ще раз міряє поглядом. 

- Софія, значить, - задумано протягує. - Що ж, приємно познайомитись. Радий, що знайшлась дівчина, котра нарешті змогла приручити мого невгамовного сина.

- Мені теж дуже приємно, - радісно говорю, вражена його надзвичайно мелодичним голосом. - На рахунок “приручити” ще не впевнена. Тут ще треба трохи постаратись. 

Данило сміється з моїх слів, а Денис сильніше стискає руку. 

- Я впевнений, у тебе все вийде, - свекор добродушно дивиться на мене, а потім наче опам'ятовується хлопає в долоні. - Ох, ви напевно стомлені і голодні з далекої дороги. Денисе, треба ж було попередити, щоб я підготувався. Добре, що кухарка ще не пішла, зараз я дам їй завдання, накриє на стіл. А ви піднімайтесь у свою кімнату, трохи відпочиньте, через годину спускайтесь. За вечерею і поговоримо, роззнайомимось ближче.

Він ще раз обводить нас поглядом і зникає за широкими дверима, котрі напевно ведуть на кухню. А ми слухаємось вказівки і тягнемо валізи на другий поверх.

Кімната Дениса велика і дорого обставлена, як і все у цьому будинку. Я крокую по м'якому килимі і присідаю на край широкого ліжка, в той час, як Денис прямує до шафи, відчиняє її і починає копирсатись.

- І тут ми будемо спати, - скоріше собі, ніж йому говорю.

Намагаюсь звикнути до думки, що тепер маю чоловіка і ліжко треба з ним ділити.

- Так, надіюсь, тісно нам не буде, - відповідає і обертається до мене. - Зараз я звільню тобі місце, щоб ти могла скласти свої речі. В ванні теж будеш мати свій куточок.

- Дякую за гостинність, - жартома промовляю. - А твій батько досить доброзичливий, а ти все лякав жорсткими родичами.

- Зазвичай він не охоче йде на контакт, - знизує плечима. – Напевно, це через життя на самоті. Можливо скучив за спілкуванням.

Я з ним не сперечаюсь. Іноді, коли люди залишаються самі з собою, то навіть у самих відлюдькуватих виникає бажання поговорити з кимось. 

- То це добре, що ми приїхали. Йому не буде так самотньо, - після короткої паузи говорю.

- Не забувай для чого ми тут. Не розважати тата. Якщо йому нудно, він може піти в офіс, там багато народу, - сухо відповідає Денис і продовжує прибирати в шафі. - Нам треба відбути святкові дні. Показати, як ми щасливі разом і зникнути звідси. Хіба ти не хочеш додому?

- Ви не дуже з ним близькі, правда? - цікавлюсь, ігнорую його слова.

- Ні. Та я на нього трохи злий, що повівся на дядькову ідею одружити мене, - сердито відповідає і відходить від шафи. - Якби не вони, я б зараз не заморочувався оцім всім, - розмахує навколо руками. - І тебе б не втягнув. 

- Мені не важко тобі допомогти, - сама не думала, що скажу таке. Маю відчуття, наче ми з ним добрі знайомі довгий час.

- За гарну суму, - хмикає і підходить ближче. - А безкоштовно зробила б це? 

Денис опиняється поруч, нависає з висоти свого зросту.

- Ти сам запропонував гроші, чому я не мала їх брати? – виправдовуюсь, почуваюсь незручно від його погляду.

- Просто не говори, що тобі не важко, що ти рада допомогти. Просто роби свою роботу. Не змушуй себе зближуватись зі мною, з моїм батьком. Це все тимчасово. 

Відчуваю натиск з його сторони. Так, наче він хоче налякати. 

- Я не збираюсь з тобою зближуватись, то ж будь спокійний, - піднімаюсь, опиняюсь впритул до нього. Він схвильований і я не розумію чому. Це я маю нервувати у чужому домі. - Чи може це ти боїшся звикнути до мене?

- Не говори дурниць, - різко відрізує і відскакує подалі.

https://booknet.ua/reader/bud-moyu-druzhinoyu-b411775?c=4428527&p=1