Про серйозне

Друзі, часи непрості для мене. Тому нечасто вдається знайти час та слушні слова, аби звернутися до вас. Та мені найменше хотілося б, аби комусь здалося, що мені вже байдуже, що відбувається на цій сторінці. Чи що письменництво стало чимось другорядним для мене.

Я надзвичайно щасливий, що ви продовжуєте читати “Землю-2”. Кількість її додавань у бібліотеки, вподобайок та коментарів, можливо, й не є чимось вражаючим для Букнета. Та для жанру наукової фантастики, який тут не у топі – показники дуже достойні. Особливо якщо враховувати, що своїми піар-обов’язками я останнім часом відверто нехтую.

Найголовніше ж для мене – це зміст ваших відгуків. Я завжди бачив чи не головний сенс свого буття у тому, що я створюю. Як би претензійно це не звучало для письменника, чиї романи навіть не стоять на полицях книжкових крамниць. Кожен читач, якого зачепила моя історія і герої, хто перейнявся порушеними у книгах темами – це щось абсолютно безцінне для мене. Дякую, що ви є.

Тож що я роблю зараз, коли випадає годинка-друга на творчість?

Я дописую “Дзвонять дзвони”. Причому докладаю до цього найбільших зусиль, на які здатен.

Завершити роман до Нового року виявилось недосяжною ціллю. Та три роки від початку повномасштабної війни (24.02.2025) – це дата, до якої я мушу поставити крапку. І я поставлю.

Роман не користується популярністю, і внутрішній критик легко знаходить причини цього у мені та у тексті. Відколи я написав свої перші в житті рядки двадцять три роки тому – завжди був першим, хто соромився їх та визнавав свою недосконалість. Та, мабуть, марно і лицемірно сподіватися, що інші любитимуть і поважатимуть книгу, яку не любить і не поважає сам автор. Тож сьогодні я себе не критикуватиму.

“Дзвонять дзвони” – це найсерйозніше, що я будь-коли створював. Перша моя робота у жанрі реалізму. Перший твір, який я писав українською, а не перекладав свій власний російськомовний текст. Перше, що я написав під час повномасштабної війни.

У роман вкладені колосальні сили і емоції. Певною мірою, ця книга – квінтесенція усього мого досвіду і світобачення. Тож те, як я подавав її раніше (“такий собі експериментик, може читніть, як буде час, але не судіть суворо”) – мабуть, було не зовсім щиро, і не зовсім відповідає дійсності.

Це доросла книга вже дорослої людини. І ставлення вона заслуговує відповідного.

Я дуже хотів би, аби ви прочитали цей роман. І я дуже хотів би почути ваші враження. Нехай вони будуть і негативні, але щирі. Не бійтесь образити мене. І не зважайте на те, що я військовий. Але не мовчіть.

Ми мусимо дивитися навколо широко відкритими очима. Сприймати, переварювати, рефлексувати, мислити, знаходити сенси. І тоді ми збережемося як Люди. Навіть у такі темні часи. У тому, власне, я завжди і бачив сенс літератури.

Шануйтеся, бережіть себе і рідних, читайте хороші книги і вірте, що все буде добре. Слава Україні!