Привіт вам, якщо ще не спите. Тільки дісталася додому. Опівночі на вас чекає як завжди прода на "Роуз". А поки ви чекаєте її, згадаю про невеличке оповідання яке написала рік тому. Воно називається "Кексик для Санти". Чесно? Ніколи не думала, що читатиму вживу прозу, але...один друг військовий сказав, що варто. І я зачитала кексика в реабілітаційному центрі для військових. Одному військовому так сподобалося, що він попросив собі роздруківку, щоб дочитати. Думаю, був сенс прийти принаймні заради нього. Не знаю, як пояснити вам. Якщо ви колись читали щось на публіку, то певно бачили цей погляд, коли людина чує і хоче чути. 

Із особливостей, якщо вам колись доведеться читати для них вірші чи прозу - читайте щось не про війну. Я чудово це зрозуміла на власному досвіді, коли вперше читала в протезному центрі для військових, які втратили кінцівки. Ні, вони не хочуть чути про смерть побратимів. Вони вдосталь на неї надивилися. І про псевдопатріотизм аля "віддати життя за країну" теж не хочуть. Вони вже поклали своє життя на це. Власне тому я довго вагалася у тому, що читати. Моїми віршами можна ховати людей на кладовищі замість молитви) Добре, що...що прозою можна воскрешати. Добре, що колись написала "Кексика". 

Всім гарного вечора.