Привіт, мої любі! Сподіваюся, ви вже читаєте про пригоди Ксені з Артуром? Пропоную вам глянути на героїв книги моїми очима. Саме такими я їх уявляю. В наступному блозі додам візуал і інших героїв.

Уривок з наступної проди:

Ми їхали ще з годину, аж доки не опинилися на околицях Києва. Корпус миру був справді далеченько, як сказала б Аріша: «У самій дупці світу». Так воно і було.

Як тільки професор припаркував авто, я хотіла одразу вискочити під дощ, але двері були зачинені.

— Давай спочатку поговоримо, Веснянко.

— Не називайте мене так!

— Чому? У школі тобі подобалося таке звертання.

— Так, але ми давно не в школі. Те, що подобалося мені тоді, більше не чіпляє.

— Справді?

— Ага!

Ніколи не вміла так переконливо брехати! Видно бажання втерти носа фізику додало сил.

— Нащо тоді ти зізналася мені у коханні два тижні тому?

— Аби ви відчепилися й не ставили більше запитань.

— Гм… Як бачиш, це не сильно допомогло, а запитань лише побільшало.

— Що ж, мені дуже прикро, та я не маю наміру на них відповідати!

Сині очі, мов бездонні озера, манили глибиною, та я давно затямила, що панічно боюся пірнати, бо є всі шанси не виплисти на поверхню.

— Тоді на деякі питання відповім я.

Чоловік виглядав так впевнено й невимушено, що я завагалася, а чи треба ламати комедію. Ми давно не в школі. У професора он дружина і діти є. В мене теж… могли би бути. Може поговоримо, як адекватні дорослі люди, переступимо через прикрощі минулого й підемо до світлого майбутнього? Звичайно підемо! Тут якраз посадка неподалік. Зайдемо так, що й не вийдемо. Один із нас так точно…

Читайте книгу “Веснянка для професора” і насолоджуйтеся перепалками героїв. Я відкриваю вам серденько, а ви відкрийте мені свої, написавши коментар, чи подарувавши лайк історії. Як вам візуал, до речі?