Повернення першого кохання

В юності він був моїм єдиним сенсом, я жила нашою історією. Наші мрії, суперечки, ті мовчазні моменти, коли ми сиділи поруч, і здавалося, що більше у світі нікого не існує. Проте, все склалося так, як повинно було.

Але в ту секунду, коли наші погляди зустрілися біля каси, я зрозуміла, що це все-таки було не зовсім так.

Він теж мене впізнав і посміхнувся — та його посмішка, як раніше, оголила трохи нерівний ряд зубів, так добре знайомий, — мене ніби накрило хвилею спогадів. Він підійшов, і моє тіло миттєво відреагувало, наче пригадавши те забуте тремтіння, з яким я раніше чекала на його боязкі доторки.

— Олено... Це справді ти? — він вимовив моє ім'я так, що мурашки пробігли по шкірі, ніби він весь цей час зберігав його в душі, але не наважувався вимовити.

Яка ж я все-таки наївна.

— Андрію, привіт, — я відчула, що навіть не можу посміхнутися нормально.

Дивно, як зустріч, про яку я колись мріяла, тепер скувала мене в страху видати справжні почуття. Напевно, він давно одружений і щасливий у шлюбі. Подумаєш, зустрів колишню однокласницю. Навряд чи він так само плекав наші минулі зустрічі в пам'яті, як я. Інакше б він просто не зник так раптово.

Ми оплатили наші покупки. Я посміхнулася, мигцем глянувши в його кошик. Там лежала упаковка точно такої кави, яку купила і я. Дивно. Стільки років минуло. Ми змінилися, світ змінився, з'явилися нові продукти і бренди. А ми так само думаємо в одному ключі й дивимося в одному напрямку.

Андрій мовчки дивився на мене, немов намагався зрозуміти, про що я думаю, і після паузи запропонував:

— Може, зайдемо куди-небудь? Поговоримо за кавою? Ти дозволиш узяти твій номер?

Запитання прозвучало просто, але в ньому відчувалася стриманість і невпевнене прохання, ніби він обережно тягнув за невидиму нитку, яка весь цей час з'єднувала нас, не розірвавшись навіть через роки.

Почекала, відчуваючи дивний опір усередині. Мій розум відчайдушно твердив, що все це — помилка. Чому я повинна пускати його знову у своє життя, навіть заради однієї чашки кави, заради пари коротких рядків у телефоні?

Але щось у його погляді — цьому змішанні незручності, очікування і, можливо, навіть жалю — переважило. Мені стало цікаво: хто він тепер, цей дорослий Андрій, що за людина стоїть переді мною зараз?

— Гаразд, — з подивом для себе почула, як голос мій пролунав м'яко і навіть трохи тепліше, ніж очікувала.

Він витягнув телефон і простягнув його мені, а я обережно ввела свій номер, немов боялася, що ця маленька дія запустить ланцюг подій, які я вже не зможу контролювати. Згадалися слова подруги про те, що життя сповнене знаків, мовляв, головне вчасно розпізнати їх. Як же мені не вистачало її...

Якнайшвидше відсторонившись, повернула телефон, але раптом побачила на екрані дату — число, місяць ті самі, як у день нашого першого сором'язливого поцілунку біля шкільних воріт. Цей збіг змусив мене зупинитися, наче відчинилися невидимі двері в той самий момент.

Ми вийшли на вулицю, крокували мовчки. Поруч, але обережно, ніби старі друзі, які раптово усвідомили, що не так уже й добре знають одне одного. Кожен із нас обирав слова ретельно, зважував кожну фразу, намагаючись не зачепити, не заподіяти болю.

І коли ми дійшли до невеликої кав'ярні на розі, я зупинилася, роздивляючись її вхідні двері. Підвішений у повітрі сумнів, тягучий, як мед, раптом накрив мене знову: чому я це роблю? Чого насправді я хочу від цієї зустрічі?

Андрій узявся за ручку дверей, і я зрозуміла, що в мене є останній шанс повернутися й піти. Нагадати собі, що минуле краще залишити в минулому, що ми більше не ті, якими були колись, і, напевно, вже не зможемо зрозуміти одне одного. Але поки розмірковувала, двері відчинилися, і він жестом запросив мене увійти, дивлячись так уважно і так спокійно, ніби й справді чекав цього моменту багато років.

Ми сиділи за маленьким столиком у кутку кав'ярні, відгороджені від інших відвідувачів начебто навмисно, немов спеціально для нас створили цей окремий світ, де не діють ані правила, ані час. Андрій поклав лікті на стіл, і його пальці нервово стукотіли по краю чашки, як це бувало раніше, коли він хвилювався, — ознака, яку я одразу впізнала.

Говорили про все і водночас ні про що: згадували школу, друзів, хто одружився, у кого народилися діти, а хто, на жаль, пішов із життя. Розмови про минуле не здавалися нам безглуздими, як це зазвичай буває, коли зустрінеш старих знайомих. Вони починають ностальгувати, а ти з усіх сил демонструєш, що дуже поспішаєш у справах. Просто тому, що не хочеш занурюватися у справи давно минулих днів.

Зараз же навпаки, я ніби бачила в ньому когось нового, але водночас того самого Андрія, який залишався моїм першим, справжнім коханням.

— Ти... як? Як склалося твоє життя? — запитав він з обережністю, але не відводячи погляду.

Я розуміла, що він хоче знати більше, ніж просто формальності. Усередині розлилося дивне, нервове тепло. Так не буває, щоб через стільки років ти сиділа навпроти людини, яку колись вважала єдиною у своєму житті, і намагалася знайти слова для таких простих речей.

— Та ніяк, — відповіла, скуто посміхаючись. — Я одна.

Він трохи насупився, і мені раптом стало незручно під цим поглядом. Опустила очі, не бажаючи, щоб він бачив мої емоції. Чомусь саме з ним правда про мою самотність здавалася такою гучною, такою гострою.

Але ж правда виявилася для мене ще гіршою: я так і не відпустила цього чоловіка, не забула. Навіть у ті моменти, коли мені здавалося, що я впоралася, що зуміла стати вільною, цей маленький шматочок минулого продовжував жити в мені. Як стара рана, що загоюється, але до кінця не затягується. Може, тому й не дозволяла нікому по-справжньому наблизитися, не змогла стати частиною чийогось життя, бо частина мого весь цей час належала йому.

Поглянула на нього крадькома, намагаючись зрозуміти, чим він живе зараз, що залишилося в ньому від того, кого любила. Адже цілком може виявитися, що нині це зовсім інша людина. Від цієї думки стало сумно, і я запитала:

— А ти? Як у тебе склалося?

— Був одружений, — коротко відповів він і замовк.

Помітила, як його пальці судомно стиснули чашку, наче він тримав щось, що могло вислизнути.

Мабуть, подробиці для нього болючі, або не хотів вдаватися в пояснення. Намагалася читати по його обличчю — шукала сліди болю або, може, жалю, але він відвернувся, і я зрозуміла: він усе ще не хоче впускати мене у своє життя повністю.

І тут щось здригнулося всередині мене, холодне і тихе. Може, так було і тоді, двадцять років тому. Може, він просто не вмів відкриватися, не знав, як це — підпустити когось занадто близько.

Відчувала якусь недомовленість. Утім, роки життя нарізно дали нам свободу говорити багато про що, але приховували якийсь невідчутний пласт болю і жалю, щось, що зачаїлося. Я не витримала і запитала:

— Чому так вийшло, що ми загубилися тоді? Адже ти... ти ж був для мене найважливішим, ти знав це.

Він опустив погляд, довго мовчав, потім тихо відповів, що, можливо, боявся цієї любові, її сили. Боявся, що не зможе утримати мене поруч. Боявся, що не дасть мені того, на що я заслуговую. Він дивився на мене так, як тоді, тільки погляд його був більш зрілим. Обпікав, але був більш тверезим, спокійним, ніби перевіряв, чи можу я пробачити його через роки.

Прислухалася до себе, усвідомлюючи, що нема за що пробачати його. М'яко посміхнулася у відповідь на невисловлене запитання.

І ось тут усередині мене піднявся весь біль, уся сила моїх почуттів, усе те, що колись здавалося зовсім зашкарублим. Мене ніби розірвало на частини. Так хочеться сказати йому, що я готова ризикнути знову, і що він досі для мене значить занадто багато.

Читати повністю та коментувати)) можна тут