Важлива інформація!

Дорогі мої читатчі!

На жаль, відбувся якийсь збій і глава 27 у книзі "Тепло призахідного сонця" кудись зникла.

Я від щирого серця прошу вибачення. Поки проблема вирішується, опублікую главу тут. 

Ще раз препрошую за незручності!

Глава 27:

Коли я виходжу з потяга, холодний сухий вітер кусає мене за голі плечі, різко контрастуючи з теплом, яке я залишила позаду. Звичний шум міських вулиць і жвавий ранковий трафік тепер здаються мені  чужими. Важко повірити, що минув лише тиждень - здається, ніби востаннє я була тут ціле життя тому.

Я сідаю в таксі і з  наполегливістю починаю телефонувати Миронові. Я набираю його номер знову і знову, але через двадцять хвилин мої нерви здають. Я намагаюся зосередитися на чомусь позитивному, але  думки постійно повертаються на берег моря, до тепла його губ і глибини карих очей. Навіщоя взагалі поїхала? Чому не дочекалася його?

Вдома я кидаю сумку в куток і заходжу на кухню. Мене зустрічають старі шпалери і глухе гудіння холодильника. Спроба змінити своє життя на краще, схоже, провалилася. Нічого дивного. Я зроблю те, що завжди робила - повернуся до того, щоб бути просто Ритою, дівчиною, яка нічого не хоче і нічого не очікує.

Правда в тому, що я так мало знаю про Мирона. Майже нічого. Коротке спілкування з його друзями абсолютно не прояснило ситуацію. Навпаки — ще більше заплутало. А Маша — взагалі класичний варіант ображеної жінки.  Я теж хороша. Замість поговорити з Мироном, як десятикласниця, гримнула дверима. Ну чому я не маю Оленчиної витримки? Он вона скільки Дмитра за носа водила. А в мене всі емоції відразу на обличчі написані і лізуть з мене, як тісто з макітри.

Обвела поглядом тісну кухню. Я так швидко збиралася в поїздку, що не мала часу поприбирати. Крихти засипали стільницю, а підлога відчайдушно потребувала швабри. Зазвичай така картина викликала роздратування і супротив, але сьогодні я відчула дивне відчуття спокою. Можливо, справа була в тому, що мені потрібно було щось, що відволікло б від Мирона і вихору емоцій, які кружляли в голові відтоді, як я повернулася.

Я ще раз окинула поглядом безлад.  Глибокий видих вирвався з мене, а разом з ним і залишки моєї напруги. Я закатала рукава і потягнулася до губки біля раковини.  
Мирон, поїздка, невідомість - все це відійшло на задній план. Була лише швабра, підлога і легке дзюрчання води.

Закінчивши, я подивилася на тепер уже чисту кухню, притулила швабру до стіни і вимкнула світло.

Емоційне виснаження нагадало про себе з новою силою. Ноги стали важкими і відмовлялися мене тримати. Добре, що до спальні лише пара кроків. Зняла з себе одяг, кинувши його на купу у кутку і завалилася в ліжко. Поки лежала в темряві, думки про Мирона почали повертатися до мене. Я перевернулася на бік, щільніше закутавшись у ковдру, ніби змогла б заблокувати спогади, якщо б загорнулася в кокон як слід, створивши своєрідний бар'єр. Зрештою сон зморив мене, і я заснула. 

Противне деренчання телефону підірвало мене з ліжка. Хапаю з тумбочки мобільник, дивлюся на час. Десята година вечора. Навіть не дивлюся, хто дзвонить і натискаю кнопку “відхилити” і падаю назад на подушку в надії так само швидко провалитися в сон, але телефон дзвонить знову.

Із роздратуванням і піднімаю слухавку, і збираюся послати нахабу, але мене перебиває хрипкий голос:

-- Рито, я біля твого будинка. Нам треба поговорити.

Я кладу телефон на ліжко і заплющую очі, намагаючись вгамувати бурю всередині себе. Я злюся на нього, але мені так хочеться його бачити. Цей внутрішній конфлікт настільки сильний, що я не знаю, що відчувати - полегшення чи розчарування, коли бачу ім'я Мирона, що блимає на екрані. Моя рука зависає над телефоном,  я вагаюся, мої пальці нервово переплітаються між собою, як мені здається, цілу вічність. Але Мирон невблаганний, його ім'я знову і знову з'являється на екрані, він продовжує дзвонити. Зрештою, моя рішучість розбивається об його наполегливість. Тремтячими пальцями я набираю номер квартири і натискаю «відправити».

Наступні кілька хвилин лаю себе за слабкість, але рівно доти, доки не чую дзвінок домофона. Натискаю на кнопку і відчиняю двері. 

- Привіт, - каже з посмішкою, заповнюючи своєю шаленою енергетикою весь простір передпокою. 

- Привіт, - відповідаю сухо, -- ми не домовлялися про зустріч.

-- Можна зайти?

Я відступаю на крок і не можу сказати більше ні слова. Мирон зачиняє за собою двері, з тихим клацанням повертає клямку, а потім дивиться мені в очі.

- Нам треба поговорити, -  каже він.

-- Зачекай мене на кухні, - встигаю сказати, показуючи рукою на вузький коридор праворуч. -- Я зараз буду.

Швидко відвертаюся, мені потрібен час, щоб зібратися з думками. У ванній бризкаю на обличчя холодною водою, намагаючись охолодити жар, що піднімається від шиї до щік. В голові прокручуються незліченні варіанти того, що він міг би сказати,і як я маю відреагувати.

Зробивши глибокий вдих, повертаюся на кухню. Мирон притулився до підвіконня, схрестивши руки. Я відчуваю, як калатає моє серце, але я змушую себе зберігати спокій і слухати його.

-- Так далі не може тривати. Нерозуміння і напівправда отруюють нас обох, — каже, ловлячи мій погляд.

Його слова, як і очі, щирі, але від цього не легше.

-- Я не хочу тебе більше бачити, - вперто кажу я, прокашлявшись. -- Такі стосунки не для мене. 

-- Що саме тебе не влаштовує? Ми ще ні про що не домовилися.

Мирон робить крок ближче, його рука тягнеться, щоб ніжно торкнутися моєї руки. Від тепла його дотику по спині пробігають сироти. 

Я сідаю навпроти нього і складаю руки на столі. Його вродливе обличчя вкрите щетиною, волосся розпатлане, але в повітрі витає аромат його парфумів, як це завжди буває, коли він з'являється. Моя рішучість повільно згасає.

- Ти зробив мені боляче! 

 Мирон важко зітхає і стає серйозним.

-- Ти просто втекла і написала мені смс. А потім кинула слухавку на півслові.

- Я дзвонила тобі потім, але ти вже була недоступний. Я дзвонила тобі сотню разів! -- підвищую голос, піддаючись емоціям.

- Гаразд. Це вже не має значення. Тепер ти можеш нормально пояснити мені, що сталося?

-- А ти так і не зрозумів?

- Слухай, я зрозумів, що ти бачила мої пости, але я не зовсім зрозумів, що саме тебе в них так зачепило?

- Ти знущаєшся? - хрипло видавлюю я, уже шкодуючи, що впустила його.

- Анітрохи, - серйозно каже він, не зводячи з мене уважного погляду.

-- Ти використав мене, щоб підняти охоплення у своєму сраному профілі. Щоб усі знали, який ти крутий.

Піднімаюся зі стільця, затягуючи  пояс на халаті.

- Каву будеш? - вмикаю кавоварку.

- Так. Чорну.

Засипаючи зерна в кавоварку, відчуваю на спині вивчаючий погляд. Між нами знову виникають ті самі флюїди, які розпалюють уяву. Витираю і без того чистий стіл, щоб заспокоїтися. Дістаю кухоль із шафи, наливаю воду.

- Звідки взялися ці думки? - запитує задумливо, постукуючи пальцями по поверхні столу.

- Які?

-- Що я використав тебе?

-- Справді!

- Це абсолютно не так!

Киваю, розвертаючись до нього і дивлячись у вікно, повідомляю:

- Гаразд, проїхали. Так чи інакше... це все не для мене.

Він стискає зуби й тихо лається у відповідь.

-- Востаннє уточню. Що саме тебе не влаштовує?

На кухні повисає щемлива тиша буквально на кілька секунд, а потім я різко здригаюся від звуку ввімкненої кавоварки. Від цього звуку я наче тверезію, і раптом приходить розуміння, що якщо я зараз не висловлюся, то Мирон просто піде, але я цього не хочу. Тому наважуюся висловити те, що накипіло:

- Ти йдеш і приходиш, коли хочеш... Ми нічого одне одному не винні, я пам'ятаю. Але це все одно... ммм... неприємно. І твої загравання з Машею, і те, як вона поводилася на яхті. 

- Зараз не найкращий період у моєму житті, - морщиться він після паузи, немов згадує про щось неприємне. - Особливо, для початку будь-яких стосунків.

Відчуваю болісний укол у серце. Він говорить про колишню дружину.

- Я нічого й не вимагаю. Ти чітко позначив межі, і я їх дотримувалася. Але чекати біля моря погоди - вище моїх сил. І...

- Досить, - м'яко перебиває і зітхає, кружляючи розуміючим поглядом по моєму обличчю. - Я тебе почув. Більше не повториться.

- Але, Мироне..., - намагаюся продовжити.

- Начебто все вирішили, - забирає в мене з рук чашку з кавою, ставить її на стіл і притягує до себе на коліна. -- А як ти знайшла мене в соцмережах, я ж підписаний іншим ім'ям?

Я ховаю обличчя в комір його сорочки, відчуваючи, як його сильні руки пестять мої стегна. Я не хочу говорити про Машу. Я боюся побачити відповіді на свої підозри в його очах. Він більше ні про що не питає. Натомість ніжно цілує мене в щоку і каже:

— З самого ранку нічого не їв. Приготуєш мені вечерю?