Ті, хто дійшов до останнього розділу, вважатимуть мене підступною тварюкою (а я цього ніколи і не заперечувала)). І, мабуть, почнуть одразу шукати мене, щоб або прибити, або запхати за комп писати другу частину. Все можливо, котики, особливо в книжковому всесвіті...

А тепер дізнаймося, що відбуватиметься далі і який в нас з вами план.

В грудні чекайте на повернення одного вампіра-майстра знаходити неприємності й любовні пригоди та відьми (чи відьом, якщо згадати їхню сімейку), щоб нарешті закінчилась їхня новорічна пригода. Якщо вже відверто, вона мала завершитись ще торік і з того часу я маю чернетки, але я тоді відкрила підписку, і зосередила всі зусилля на ній. А ось вже з січня... СЛР чи продовження в цьому всесвіті, тільки від лиця Елісон... Втім чого це я забігаю наперед? Зустрінемось в новому році й поговоримо про це ;)

А поки що нумо святкувати!

Величезне дякую всім, хто читав «Кігтики...», хто підтримував й хвилювався за Банні та Райка. Й величезна подяка всім, хто читатиме це в майбутньому. На вас чекають американські гірки, скло і Бастіан.

Якщо чекали завершення, щоб почати — саме час. 

КІГТІ ТА ПОХІТЬ

— Прохолодно, — додав Райк. Піднявши ногу, він вибив рештки тютюну з люльки об свою кросівку. Вони з шипінням розчинилися й зникли на вологому асфальті. — Я б не відмовився від склянки чогось міцного, щоб зігрітися.

Чергова спроба втягнути мене в цю його «розмову щодо мейтів». Та навіть його вражаючі й страшні до всирачки кігті не змусять мене до цього. Після пекла, нехай я не грішниця, а демониця, важко чогось боятися довго й по-справжньому.

— Ні, — відрубала я. — Ми зачинені.

— Облиш. У тебе там перевертень дрімає на стійці! — змахнув рукою до вікна ведмідь.

Той вовкулака-волоцюга дійсно спав біля шинквасу, зронивши голову на лікоть.

— Це Ерні, він завсідник й буває в нас так часто, що вже майже частина інтер’єру!

Створеного з мотлоху, який я познаходила на розпродажах меблів зі збанкрутілих закладів… Так, він чудово вписується!

І саме в цей момент Райк бовкнув те, що налякало мене більше за його волохату лапиську.

— То й мені бувати частіше?

Куди ще частіше, придурку! Ти й без того майже поховав мій бар!

Вчасно припнувши язика — бо я ледь стримувалась, щоб не почати клясти його, — я лише просичала, звузивши очі:

— Ти не посмієш.

Ведмідь розсміявся. Тепер його сміх був геть не маніячним, а оксамитовим, таким, що змусив мою суккубську — й досі голодну — частинку розтанути.

І попри те, що Райкові вуста усе ще прикрашала усмішка, погляд блакитних очей скрижанів.

— Поки що мені подобається ганятися за тобою, Береніс, — простодушним тоном зізнався він. Авжеж, це ніби полювання, а оскільки він хижак… Та я ж не заради підсилення — його! — задоволення невтомно його відшиваю. — Та не доводь до моменту, коли я втрачу терпець.

— І що тоді? Що ти зробиш, Райку Блекторн?

Відповіддю мені було лише одноплічне знизування. Здогадайся сама, Береніс, ти бачила, на що я здатен, промовляло воно.

Я крутнулась на підборах й подріботіла до бару. Кожен крок відлунював спалахом спогадів його витівки з гномовою автівкою. Ця засторога дієвіша за будь-які слова.

Вже у залі я затрималась біля вікна. Знов задощило, та Райк й досі лишався на вулиці. Він вдруге запалив люльку і кожна затяжка підсвічувала його лице тьмяно-червоним вогником. Лиховісним. Майже демонічним.

— Летіс, — не відводячи очей, гукнула я. Фейка одразу опинилась поруч зі мною. Й теж прикипіла поглядом до ведмедя. — Що тобі відомо про берсерків?

— Боговбивці, — трохи помовчавши, мовила вона. — Так їх називали раніше. Коли богів ще було багато, дрібніших звісно, і вони воювали між собою, дехто з них набирав берсерків до свого війська. Після тих битв не лишалось жодного вцілілого…