Вітаю, любі читачі. 

Сьогодні ще одна приємна знижка на емоційну історію - Врятуй моє серце - історія Лізи, подруги Ніни з книги - Охоронець мого серця

Ця історія просякнута таємницями минулого  та спробами вибороти у долі щасливе майбутнє. А ще, вона про нерозділене кохання, помилки минулого та спроби знайти в собі сили пробачати. Чи вийде у героїв порозумітися, чи все ж статус "вороги" прикріпиться до них назавше?

У тексті є: від ненависті до кохання харизматичні герої зустріч через час дуже емоційно

Смачний кусь:)

— Перепрошуєш? — Ліза поправила уявні складки на сукні, й повела плечем. Прохолода ночі, котра просочилася через відкрите віконечко, студила шкіру. Тіло вкрилося дрібними сиротами.  Жакет Антона покірно залишила на стільці, коли поспішала до аптеки. 

Аптека! От лихо! Доведеться просити Денисенка їхати в цілодобову. 

— За що саме просиш вибачення, а? 

Образа, котра роками ховалася в глибинах душі, помножена на злість та тривожність, гіркими словами зривалася з її язика. Хотіла зачепити за живе, — якщо воно звісно є у такого негідника, як Левицький, — образити та висміяти. 

За те, що мало не зламала ноги? Чи за зіпсований вечір?

 Чи може, нарешті, наважився перепросити за вкрадені цілунки, непрохані обійми та нахабні погляди?

Чи маєш сміливість вибачитись за зруйновану мрію й зіпсовану репутацію?

Лізі хотілося озвучити кожну образу, кожен спогад й розчавити своїми наріканнями цього нахабного, нетерпимого чоловіка. До поколювання в грудях та сверблячці на язиці хотілося виплюнути застарілий біль з душі, виливши його в прокльони. А потім, очистивши думки від бруду, насолоджуватись агонією душевних мук Левицького. 

Проте, не судилося. 

Совісті у Вови з роду не було. А от зухвальства — хоч роздавай. 

— За те, що мало не збив тебе. Ти могла поранитись, — спокій в сказаних словах, ще більше розгнівив її. Прикро, що стільки часу стримувалася, аби зараз зірватися. Та попри розумні висновки, злоба кипіла в ній. 

— Ну так, — пробубніла під ніс, відводячи погляд. 

Стільки років, а нічого не змінилося. 

— Гаразд, — прошепотіла, що варто закінчувати милі перемовини з Левицьким, — Дякую, що допоміг. Я пішла. 

Навіщо взагалі зупинилася? Погомоніти?

— Лізо, зажди, — її зап'ястя торкнулися теплі пальці. 

Повернула голову, задерла носа і поглядом впилася в його напружені вилиці. 

— Чого тобі? — нестримано сказала, порушуючи елементарні принципи ввічливості. Та з Вовою бути чемною ніколи не виходило. З першого дня їхнього знайомства він провокував у ній лише неправильні почуття. 

— Я мав би давно це зробити, — відстань між ними помітно зменшилася, — Але ти… — він втягнув розжарене від їхнього зіткнення повітря, гучно зітхнув, — Загалом, я хочу перепросити за все, що заподіяв тобі. 

Її ніби смачно так вдарили кулаком в груди, змусивши душеньку покинути грішне тіло й опинитися в паралельній реальності. Стало так тепло, затишно, ніби огорнули ковдрою й дали до рук смачнючого запашного липового чаю. 

— Знаю, що слів ніколи не буде достатньо, та я… Я щиро сподіваюся на твоє прощення. 

Його очі, затягнуті поволокою, блякло мерехтіли. Заглядали вглиб свідомості, ламали її. 

Ліза стояла непорушно, не маючи снаги вимовити бодай щось. Бо розумного й правильного до голови не приходило анічогісінько, а те, що там все ще жевріло — не підходило. 

— Можливо, колись, в майбутньому. 

В майбутньому? Серйозно?

— А що змінилося, Вов? Ти більше не вважаєш мене розпусною дівкою?

Гнітючі слова зірвалися з язика, спалюючи залишки терпіння. 

Останні запобіжники її принципів перегоріли, даючи свободу люті. 

***

Чи заслуговує серце Володимира на порятунок?

Запрошую всіх на мою сторіночку! 

Відстежувати автора

І не забувайте, що діє програма лояльності! 

З любов'ю, завжди ваша Мартіна!