Вітаю!

Майже два тижні тому я почала викладення легкої милої повісті про відчайдушного кота, який вирішив стати помічником відьми — "Білий кіт шукає відьму". Писала її до Геловіну, але історія розрослася до більших розмірів, ніж я розраховувала, тому фінал трішки забарився.

Анотація. Білий кіт намагається почорніти, бо має відчайдушну мету — стати помічником відьми. Він готовий на все заради цього. Після низки невдач йому таки вдається змінити колір своєї шерсті й пухнастик одразу мчить на пошуки своєї чаклунки. Чи вдасться відчайдусі досягнути бажаного?

Цей твір багато в чому простий та навіть наївний, але я й створювала його як щось, що зможе огорнути теплом у прохолодні осінні дні. Навіть у моїй власній уяві події виглядали як барвистий мультик. Втім, деякі глибокі сенси я все ж заклала. Герої показують, як вміють безкорисливо допомагати, любити та цінувати друзів і близьких, на що готові заради них, а також доводять, що не все завжди виключно чорне або біле. 

Сподіваюся, сюжет відгукнеться читачам та змусить посміхнутися. 

А поки лишу тут кілька цитат з ілюстраціями (мініспойлери та знайомство з героями).

Пес не розумів ажіотажу навколо відьом, а необхідності поцупити фарбу тим більше. Краще вже підвал, аніж житло Баби Яги, якій ще й відмовити не можна. А що як вона попросить про щось лихе? Дурниці та й годі! Однак, Рекс був псом добрим і жалісливим, тому не зміг відмовити, коли згадав, як власними зубами витягував зі смоли заледве живого довбня з ідеєю фікс.

Арієль спробувала швиденько поправити золотисте серце, але кіт все одно побачив те, що вона ховала. Неглибока, але свіжа ранка, схожа на опік, повторювала форму кулона.

— Все нормально, це просто… — почала виправдовуватися, але свіжопофарбована лапа відсунула назад золотисте серце.

— Це що за чортівня? Невже ошийник здатен на таке?

— Якщо відьма зачарує.

— Але… навіщо?..

— Це нагадування. — поправила ошийник, ховаючи рану.

— Арієль. Власність темної відьми Аліси, — прочитав напис, вигравіюваний на кулоні. — Та це дикість! Вона помічницю завела, чи рабиню?

Величний готичний будинок розташовувався в центрі містечка. На ньому попритулялося безліч округлих башточок, а фігурні шматочки скла утворювали вікна різних розмірів. Світло-сірі цеглинки чергувалися з темнішими, складаючись у стіни, які у багатьох місцях покривали в’юнкі рослини. Листя, що почервоніло на осінь, притягувало погляд та заворожувало. 

Так, тікаючи від чергової зграйки відверто темних чаклунок, він налетів на довгий зелений шлейф. Жінка з пишним червоним волоссям, завитим у локони та закріпленим на потилиці великим бантом в тон до сукні, озирнулася через плече та опустила погляд.

— А що це ти робиш, бешкетнику? — від широкої посмішки на щоках з’явилися ямочки. Вона контрастувала з темним макіяжем на очах.

— Перепрошую, я випадково, — кіт нарешті зліз зі шлейфу.

— Це ти вирішив хапати відьму за хвіст, поки не втекла?

Відьма вже майже створила нові міцні мотузки, коли раптом в її спину вчепилися гострі котячі кігті. Вона завернула руки за спину, намагаючись скинути тварину, але та почала кусати за пальці.

Вона знову підхопила його на руки та пішла далі від натовпу. Так незвично приємно перебувати в обіймах людини. Раніше кіт втікав, коли хтось дозволяв собі більше, аніж просто погладити. Так його вчила Лейла: не довіряти одразу, бо люди бувають різні.

Знайомство з Лілею стало ковтком свіжого повітря. Це вперше хтось відкладав інші справи, аби приділити час йому, а не навпаки. Дівчина відкрила йому світ, в якому підтримують та допомагають одне одному через звичайну доброту й людяність, а не тому, що це дає зиск. Де не потрібно навіть власній матері доводити вигідність тих чи інших рішень.

Дякую Ларисі Бондарчук за флешмоб. Саме він спонукав подумати над геловінською історією.

А ще невеличкому чорному котику, який так вчасно вирішив перелізти через вантажний вагон та надихнув на цілу повість)))

Міцно обіймаю

Ваша Торі ♥