Трохи сміливих рішень...)

— Ну знаєш, Любо! — обурено скрикнула Маруся, а я навіть промурмотіти у відповідь нічого не змогла, безпорадно розмахуючи руками за спиною Соколова.

Він, здається, вирішив остаточно занапастити моє життя. А я-то наївна вважала, що знаю, чого від нього очікувати!

— Ти — ідіот! — заволала, щойно звільнилася від його міцних обіймів.

Його самовдоволена посмішка пройшла повз мою свідомість, оскільки краєм ока вловила рух на вході. Ну звісно, тепер знатиме весь театр. Блажек знову розлучилася. Блажек знову не впоралася з власним особистим життям.

Однак пліткарі миттю присмиріли під чіпким поглядом Славки, кинутим у їхній бік, і постаралися скоріше сховатися  якомога далі з очей.

— Навіщо ти це зробив? — намагаючись говорити спокійніше, поцікавилася. — Навіщо ти посварив мене і з Марусею теж?

— Що значить, із Марусею теж? — невинним тоном уточнив. — З іншими тебе сварив не я... Та годі, не дуйся. Я просто втомився від її набридливої уваги. Від усіх них втомився. Прісно і нудно, розумієш?

— Ні, — похитала головою приголомшено. — Не розумію. Я не знаю, що в тебе там з усіма іншими, але з Марусею у вас дочка.

— Послухай, я не ангел, звісно! — розлютився Соколов. — Але чесно на березі пояснив, що допомагати буду, анонімно. З дитиною не кину. До театра влаштував. Одружитися не обіцяв. Блажек, я не обіцяв їй нічого!

Здавалося, ще трохи — і Славко розридається.

— Прикрий мене на репетиції! Не мені тебе вчити, — кидаю йому і зриваюся з місця.

Мені життєво необхідно опинитися зараз якомога далі від цього місця. Боже мій! Як же я захоплювалася храмом Мельпомени! Як мріяла потрапити у святая святих — за лаштунки театру. Доторкнутися до прекрасного, тонкого, витонченого, не відчутного світу висоти духовності!

Чорт забирай! Яка духовність? Кожен хоче затягнути когось у ліжко, підпиляти комусь підбори, оббрехати в брехалівці й навіть... народити ій кинути своє дитя!

Не пам'ятаю, як дісталася до квартири Настасьї Аркадіївни, але явне задоволення від своїх подальших дій навряд чи забуду коли-небудь.

Поклавши перед собою на столі два вже добре знайомих мені знімки, два свідоцтва про народження і фото моїх батьків, яке завжди висіло в моїй кімнаті, кілька хвилин зосереджено вдивлялася в ці предмети.

Ось вони, ці випещені, фальшиві люди, якими я так захоплювалася колись. Усього якихось кілька тижнів тому вони здавалися мені мало не сім'єю і сенсом життя.

Піддавшись імпульсу, взяла в руки фото Аркадіївни з її коханцем. Батьком, навіть тільки біологічним, назвати цього стряпчого язик не повернувся. Навіть подумки. Як він там сказав? У Аркадіївни не було дітей? Чого вже там, зручна позиція! Зовсім як у Соколова!

Рішуче розірвавши фотографію на дрібні шматочки, почала не гірше за шредер кришити наступну. За ними пішли свідчення. Моє сьогодення завжди при мені. А справжнє тільки воно. Все інше — фікція, ігри запаленої свідомості, черговий спектакль, але лише для одного глядача. А я не купувала квиток на цю виставу, я не хочу!

Потім, заспокоївшись, вклала фотографію батьків у свою сумочку, ближче до паспорта, і набрала номер Роксани.

На щастя, подруга не стала ставити зайвих запитань. Просто зараз не змогла б відповісти їй виразно. Зате охоче погодилася допомогти підшукати рієлтора, щоб продати подаровану Аркадіївною квартиру і придбати одразу дві. Трохи менші. Як там Соколов сказав? Думати про майбутнє? Ну от, одну здаватиму, в іншій житиму. Сама. Одна!

А батьки... Мабуть, заради їхнього спокою я готова вперше в житті збрехати. Скажу, що заробила. У принципі, це правда. Якби я не витрачала гроші на благодійність, про яку мене не просили, могла б дозволити собі й квартиру особисту. Краще вже така брехня, ніж вони запідозрять, що я знаю правду, і стануть тривожитися про це щодня і щоразу, коли дивитимуться на мене.

Психологічний любовний роман "Акторка"