Дружні теревені

Iнколи трапляється так, що речі виявляються зовсім не такими, як здаються. Наприклад, як це сталося з героїнею мого нового роману "Зрада", 6-та частина якого вже доступна для прочитання:

Одного разу на роботі Віці стало зле, вона вже подумала, що захворіла. Не хотілося принести додому якийсь вірус, там же діти. Під кінець дня її знудило просто на робочому місці.

Ірина, яка спостерігала за нею, тут же прокоментувала зі знанням справи:

— Схоже, залетіла ти, подруго!

Віка, яка приходила до тями, навіть не глянула в її бік:

— Тобі це звідки знати? Ти ж бездітна.

— Ну... Дітей у мене немає, але вагітною бувала.

Жінка промовчала, але зауваження Ірини змусило задуматися. Вона давно не вела лік критичним дням, відколи чоловік на фронті. Тому зараз не могла точно згадати останню дату. 

— Чуєш, Віко, чи не від того Павла тебе нудить? — реготнула Ірина.

— Не говори дурниць!

— Дурниці були раніше, а тепер ягідки з'явилися! — не вгамовувалася подруга.

— Ти по собі мене не суди, Ірко, — суворо глянула Віка.

Дівчина змовницьки примружила очі:

— Та куди вже мені! Та тільки бачила я, як ти до волонтера в машину сідала. Напевно, розумні книжки йому дорогою читала, — пожартувала вона.

Таке зауваження здивувало Віку. Як вона не намагалася приховати їхні стосунки від оточення, а кота в мішку не сховати.

— Тобі що ж, Ірко, зайнятися більше нічим, як за мною шпигувати?

— Та я не за тобою, а за Павлом тоді стежила, — зізналася дівчина. 

Курйозність ситуації змусила Віку розсміятися, в той час, як причина її нудоти була очевидна.

— Ну, ти даєш, Ірко! — заливалася вона нервовим сміхом, чим серйозно спантеличила дівчину.

— То це я даю? Сама що тепер робити будеш? 

Віка швидко знайшлася з відповіддю. Нема чого Ірці знати всі подробиці.

— Народжувати, звісно! Що ж іще?

Подруга округлила очі від подиву:

— А що ж ти чоловікові скажеш?

— Та він уже знає, — відмахнулася Віка, як ні в чому не бувало.

— Тобто як, знає?! І що?

— Ну що, що... Радіє, звісно! Каже: де двоє, там і третього виховаємо.

Щелепа подруги повільно поповзла вниз. Потім вона струснула головою, ніби відганяючи нав'язливі думки:

— Почекай-но, щось я не зрозумію...

— А що тут розуміти, — усміхнулася Віка. — Це ж його дитина! Ти, мабуть, забула, що мій чоловік приїжджав місяць тому у відпустку?  

— Так ось воно що! А я вже подумала...

— А ти менше думай, Ірко, та за роботою стеж, а не за мужиками, — підморгнула Віка і продовжила займатися справою, більше не звертаючи уваги на подругу. 

Читати роман «Зрада" тут:

https://booknet.ua/book/zrada-b430271