Всі ми час від часу йдемо не в тому напрямку.

Коли розумієш, що заблукав, чомусь найважче зупинитися і роззирнутися довкола себе. Мені зупинитися допомогла депресія. Ну як допомогла... Поставила підніжку скоріше, і я так гепнулася, що зчесала лікті, долоні, коліна і набила лоба. Зате зупинилася і зрозуміла, що я зовсім не там, де хочу бути, де маю бути, куди дійсно повинна йти.

Мені з дитинства казали, що письменник - це не професія. Пробачити собі не можу, що в якийсь момент дійсно повірила в цю дурницю. Ремарк би в гробу перевернувся аби то таке почув...

Нещодавно на сесії у психотерапевта, та запитала мене, коли останнього разу я почувалась щасливою. І я згадала зиму 2023, коли писала ''Корону мертвого короля''. Тоді я вперше зрозуміла, як це засинати, коли точно знаєш для чого прокинешся зранку. Я була щаслива тут, на Букнеті, з неймовірними людьми, які почали читати мою книгу і коментувати її. Була щаслива зі своїми персонажами, такими впертими часом, що жодними словами не опишеш, але, водночас,  і такими рідними, що всі слова зайві.

В якийсь момент, коли я зупинилась і роззирнулась, то зрозуміла, що люди досі читають написану мною історією, залишають вподобайки і коменти... Eсвідомлення цього мене приголомшило і ніби зігріло зсередини, прямо посред холодного самотнього жовтня.

Тому я знову тут. В місці, яке відчуваю правильним для себе.

Дякую, що ви читаєте мої історії, терпляче (іноді місяцями!) чекаєте прод, коментуєте, залишаєте вподобайки. Ви неймовірні люди. Дякую, що повернули мені сенс писати, дихати, жити...

З повагою, Джулай Саммер