Літжиття в Харкові до війни. Мій Слем (2014-2019)

Джерело: https://www.instagram.com/litslamua/

Як я і писав раніше, моя перша спроба публічно прочитати свої твори відбулась на Харківському Слемі наприкінці «десятих». Це була та перша типова чарка, що стає колом (і насправді чарка таки була!), і тоді, у 2009-му, я думав щось у стилі «нашо я приперся?», «уже все», «більше ніколи і ніяк». Проте минув час, непохитні принципи таки похитнулись, і наприкінці 2014 року я знову взяв курс на літературний вечір.

Мєсто встречі ізменіть можна, бл…!

Джерело: https://www.instagram.com/p/BQu97nzlod7/

Поки я перебував у творчій самоізоляції, Слем переїхав. Залишивши андеграундний напівпідвальний “Churchill” у приміщенні на вулиці Дарвіна, івент перебрався ближче до центру міста, обравши капищем для своєї творчої вакханалії доволі респектабельний і водночас невеликий, затишний заклад у самому центрі Харкова.

Це був рок-клуб під назвою «Акуна Матата» (нині закритий). Хто тоді, у період з 2014 по 2017 роки, тусив у «першій столиці» на різних рейвах чи просто ввечері тинявся вулицями у пошуках якоїсь небомжацької наливайки, то точно знав те місце.

Знаходилось воно не десь на відлюдді, а в самому історичному центрі Харкова, а саме за адресою вул. Пушкінська, 5, неподалік тодішньої ст. м. «Радянська», у затишному дворику напроти магазину молодіжного одягу «М’ясо».

«Акуна» була не тільки прихистком різних міських зайдисвітів і тусовкових поетів, а і кінотеатром для ретропоказів, локацією для різних сороміцьких вечорів з не дуже одягненими дівками і, звісно, майданчиком для музичних виступів (здебільшого для маловідомих артистів та гуртів, але одного разу в рок-клуб завітав сам Кузьма «Скрябін», р.і.п.)

Я чудово пам’ятаю той свій перший візит в «Акуну». Зачинивши за собою двері, я ніби опинився у якомусь фільмі Скорсезе — невелика кімнатка з кількома м’якими лавками і парою столів, високі стільці біля шинквасу і традиційна для такого закладу тьмяна, але яскрава атмосфера з вкрапленнями червоного, зеленого і жовтого. Ідеальне місце для підпільних більярдних турнірів, сходок зухвалих італійських бандитів і, звісно, літературних читань!

Але ні бандитів, ні людей поряд не було. Навіть бартендерка десь зникла, мабуть, терла чашки десь в комірчині чи пішла за новою порцією алкоголю.

Та на другому поверсі чувся якийсь двіж. Піднявшись закрученими і тісними східцями, я опинився у ще темнішому приміщенні з більшою кількістю столиків і сидінь різного формату. Це був тутешній концертний майданчик, про що також свідчили сцена в дальньому кінці кімнати, «майки», звукові монітори і звукач, який ще вдень потрапив у смертоносні тенета дротів і досі намагався з них врятуватись.

Біля сцени терлось кілька людей, серед них був і один з організаторів — чувак з майже порожнім кухлем пива, у жмаканій вишиванці і а ля ковбойському капелюсі. Чувак відрекомендувався як Вінт (повністю — Вінт Рандомов). Ми потім ще довго, кілька років, спілкувались, але як Вінта звали насправді, я так і не дізнався. Але я знав, що той любитель українсько-американського стилю жив в одній із новобудов на Холодній Горі (не дуже далекий від центру район Харкова — прим. ред.), слухав Руслану, колись писав вірші, але потім закинув, майже весь вільний час приділяв роботі в якійсь із контор, де ремонтували різні гаджети, а коли напивався, то кардинально змінював тон спілкування, говорячи дуже рішуче, дуже прямо і інколи з матюками.

А ще завдяки Вінту Слем отримав ту крутезну точку в «Акуні», оскільки чувак мав якісь знайомства серед власників клубу. Завдяки цьому ціна на вхід була демократичною (а для учасників — вхід узагалі був безплатним).

Вінт, без лякання голосовою атакою і тому подібного, додав мене в список учасників (знову першим — традиція ставити новачків як аперитив зберіглась) і поплівся за другим кухлем. Я глянув на годинник і зрозумів, що знову прийшов зарано — до початку заходу було ще хвилин двадцять.

За мить на концертному майданчику стало порожньо (Вінт зависнув біля бару, звукач виплутався і теж, мабуть, пішов до бару). Я окинув оком ще порожні лавки, напівтемряву і на повні груди вдихнув місцевий кисень. Він був особливим, наповненим якимись парфумними нотками. Я не зміг знайти йому порівняння в реальному житті, що зрештою тільки зіграло на позитив — відвідини Слему в «Акуні Мататі» завжди мали цей свій унікальний запах. Утім, як і мої спогади про нього також.

А сьогодні в клюбі будуть танці поетичні читання!

Джерело: https://www.instagram.com/litslamua/

Того вечора мій перший (технічно — другий) виступ минув щонайменше не безталанно. Можливо, я краще підготувався, а може, сам Слем став не таким колючим і панківським. Івент за ті чотири-п’ять років дійсно змінився — Мультфільм Гагарін, «батько» харківського Слему, відійшов на другий план (хоча і після 2014-го він періодично з’являвся на підмостках «Акуни», вражаючи присутніх своїм високим професіоналізмом як ведучий, гуморист і так далі (добре, що хоча би вірші не читав)).

Замість «Мульта» організаторські віжки взяли інші люди — згаданий вище Вінт Рандомов, такий собі Дмитро Тунков (один із топових поетів ще того, класичного Слему), а пізніше оголошувати учасників взявся ще й дехто на ім’я Артем Ельф, теж поет місцевого високого рівня.

Для вас ці імена (прізвиська, позивні) виглядають дико й нецікаво, але слемова публіка всіх їх знала і шанувала. До речі, «Ельф» досі веде Слеми, щоправда, у нього давно змінився напарник. І сучасний Слем — це знову інший Слем, хоча я вже не знаю, який саме.

Тодішні івенти ще зберігали певну атмосферу. Слеми 2014–2019 років — це були такі снобістські алкопосиденьки в напівтемному залі «Акуни», де зі сцени лунала переважно надто «ванільна», пафосна і переважно російськомовна поезія (переважно поезія), а в залі якось на неї реагували (або ні). Усе було дуже локально, для своїх. Слем ніколи не виходив за свої рамки — навіть місцевих зірок та ведучих пересічний харківець навряд чи впізнав би у метро чи в черзі до сигаретного ларька. Тут діяло правило, як у Лас-Вегасі: усе, що відбувається на Слемі, залишиться на Слемі.

Мені це не дуже подобалось. Слемові поети пропонували глядачеві свій різновид «творчості», де головним була подача, а не текст. Учаснику передусім треба було яскраво, гучно і ефектно виступити, тому акцент падав на все зовнішнє — подачу, образ, реквізит. Тому слемери працювали головно над розвитком декламації, сценічним образом і т.п.

На жаль, це мало і зворотній ефект — гарно продекламовані тексти часто були беззмістовними, примітивними і просто дурацькими (ніколи не забуду фразу з вірша однієї з резиденток Слему — «чекуша реальности»…)

Негласно діяла заборона на читання з аркуша — проти цього відкрито виступав і «отець-засновник» Гагарін, і інші представники тодішнього слем-руху (здається, це був згаданий вище Вінт, який казав, що «зритель должен видеть ваши губы (чи «зубы»?)»). Проте за аркуш не банили, як і за читання не-поезії. Слем формально декларував повну свободу, тому і прозаїки інколи зазирали на Слем. Окрім мене, постійним прозаїком був такий собі Безпальцев — здоровий тестостеронистий хлопчина, який не вилазив з бібліотек і спортзалу (був кросфітером і в минулому бійцем ММА). Його ідеальний м’язистий вигляд поєднувався з «ідеальною» подачею (він читав дуже гучно, так, що аж апаратура скрипіла), просто знищуючи людей у залі (тексти загалом були норм).

Однак Безпальцев був винятком із правила, яке все ж, певною мірою підкилимно, утверджувало те, що Слем — це захід виключно поетичний. Тобі, звісно, ніхто не забороняє читати прозу, але якщо ти на це наважишся, то май на увазі, що твій виступ скоріше не слухатимуть (тупо нудно) і, скоріше за все, вліплять одиниці, двійки, трійки (на Слемі існувала «гарна» традиція оцінювати виступи — п’ятьом глядачам орги роздавали оцінки, від 1 до 5).

Саме тому прозаїки на Слемі довго не затримувались, якщо, звісно, не мали на цей захід якісь свої, суто інтимні плани.

Навколошлюбний оффтоп: як я на Слемі читав з аркуша і шукав собі дівчину (лол)

На частині про оцінки можна було б і завершувати і без того довгий та нудний огляд, якби не ще один момент… Моє слемування збіглось з розквітом моєї молодості — останній захід у цьому форматі я відвідав напередодні смердючого тридцятиліття, змарнув… провівши на слем-івентах частину того самого «золотого і найкращого часу» — молодості. А молодість — це пора, коли нормальні люди заводять собі якісь «отношенія» різних ступенів тривалості і серйозності. До нормальних людей тобі себе зараховував і я.

Незважаючи на вроджену аморфність у цьому плані (інтроверт, соціопат, ваш варіант), в клубі «Акуни» чи поза його межами (з глядачками / учасницями) я все ж намагався з кимось познайомитись. Спочатку я писав у Фейсбуці якісь «пікап-лайни» різним побаченим у клубі брюнеткам, за що отримував ігнор або якісь болючі дотепи (або прямі відповіді, по типу «давай просто помовчимо!»). Але одного разу інтернет-знайомство спрацювало, причому з дівчиною модельної зовнішності (!).

Це була струнка особа трошки за 20 з довгими голими ногами (це було в теплу пору) і довгим волоссям (це важливо). Класичний приклад жіночої краси, яка не залишить байдужим жодного чоловіка. Не пам’ятаю, як її звали в реальному житті… Пам’ятаю лише псевдонім — Епікрис чи якось так. Здається, вона навіть читала прозу.

На щастя, я не писав їй дурацьких підкатів, а просто попросив «щось почитати», взагалі не маючи жодного бажання бодай щось читати. Діваха скинула мені свій невеликий текст про те, як вона колись була вдома, і їй хтось подзвонив, і сказав, що є зайвий квиток в Іспанію, і що вона, діваха, тут же зібрала свою валізку з наліпками і вже за годину була в аеропорту.

Я закрив текст і скривився, бо тут почалась боротьба із сумлінням: дівчина мені подобалась, а от твір був абсолютно бездарним. Авторкиня не мала бодай базового поняття про структуру, героїв і тому подібні літературні штуки. Це був просто шматок чогось, смисл якого можна було хіба що вгадати, і то не відразу. На жаль, Е. не мала жодного літературного таланту. Але мала довгі ноги і все інше. Тому я, після нетривалих роздумів, став на сторону зла і потенційного сексу, всіляко похваливши твір Е. і, щоб двічі не вставати, запропонувавши зустріч на найближчому Слемі. Підступний план спрацював — вона погодилась.

На івенті я їй поставив «5». Мульт на це недвозначно усміхнувся, ніби прочитавши мої думки, пожартувавши щось про довгі ноги і неабиякий літературний талант. Потім ми спустились в бар, пили каву. Бармениня мені тоді налила на саме дно чашки, а Е. згодилась попросити долити. Я радів: красива та ще й дбайлива!

З «Акуни» повертались удвох. Вона все питала, чи сподобався мені її твір, який вона читала, я чесно брехав, що так…

І вже смакував перемогу — ще кілька таких зустрічей і ми перейдемо до наступного етапу — перемоги на полі битви, фіналу турніру, дня зарплати у вигляді трахання!

Але… Е. раптово зникла з орбіти. Про її долю я дізнався аж на початку наступного року — вона виклала у себе на сторінці (тоді ще на ВК) своє фото у чоловічій сорочці. Як виявилось, це була сорочка Артема Ельфа. І ще виявилось, що вони давно зустрічались і не раз проводили фінальні турніри у нього вдома на Салтівці. Хтось мені казав, що вона сама до нього заявилась. Таким чином, щоби отримати все, Ельф просто існував. Йому не доводилось проходити всі ці навколошлюбні танці з бубоном, писати, добиватись, зрештою брехати! Це мене тоді дуже вибило з колії, а особливо те, що дівчина сама проявила ініціативу стосовно фінального етапу будь-якого побачення! Який жах!

Якби я тоді знав, що це ще повториться, причому не раз! Я бачив чи чув історії про те, як якась дівчина зі Слему брала під ручки якогось поета і вони йшли займатись всіма цими дорослими і такими недоступними для звичайного прозаїка штуками! Виникала образа, майже дитяча: а як же я? а я чим гірший?

Почалась довга історія самоаналізу… У чому проблема? У нудному читанні нудної прози? Осоружному аркушику? Поганій одежі? Невпевненості? Зрештою, я дійшов висновку, що я для цих штук просто не підходжу, бо ганджів я знайшов настільки багато, що зрозумів — щоби їх не було, треба бути іншою людиною. І змінити нічого не можна, треба народитись іншою особою, оскільки увага протилежної статі закладається генетично, ну і її треба розвивати, а я зі старших класів наміцно засів у чотирьох стінах. Слушність цих тверджень, звичайно, дискусійна, але чи є в цьому світі бодай одне запитання, на яке буде лише одна відповідь?

Фінал — останній Слем напередодні Апокаліпсису

Джерело: redpost.com.ua

Невдачі на «інтимному фронті» та певний синдром першого раунду, без значних успіхів і просувань (творчих), зрештою змусили мене припинити відвідування Слему та інших подібних закладів. Я поступово старів, втрачаючи рештки енергії й оптимізму. Останній раз Слем відвідав в грудні 2019-го, заставши ту миттєвість, коли наше з вами життя не впало в яму ковіду, а потім покотилось у наглухо чорному тунелі «затяжної війни».

Однак той грудень був просто чудовим. До клубу, де тоді проходив Слем (не згадаю назву цього місця, але точно пам’ятаю, що воно було за «Містом» (один із топових клубів Харкова — прим. ред.), я зі своєї Холодної Гори йшов пішки. Навколо панував передсвятковий затишок — місто готувалось до Нового Року, обрісши кілометрами гірлянд з мільярдами вогнів. Звично гула автострада, совались туди-сюди люди, дзеленькали трамваї, важко проносячись повз по ледь помітних у траві рейках. Незважаючи на зиму, погода стояла дуже тепла, немов на початку весни, і тому все було ніби уві сні. Я трошки побув на Слемі, а тоді пішов на інший захід, Ніч Поезії, де до самого ранку тривала грандіозна тусовка з віршами, музикою і купою їжі. Потім стало зрозуміло, наскільки чудовим той вечір і та ніч. На жаль, усього цього більше ніколи і ніяк не повернеш, але, як то кажуть, зараз є бодай про що згадати!