Дзеркалиця - українська містика - завершена!

ДЗЕРКАЛИЦЯ

Старовинне дзеркало, що дісталось Уляні від бабусі, ховає дивні таємниці. Звідти ночами звучить чарівна музика та лунає срібними дзвіночками жіночий жаский сміх, а інколи нова володарка дзеркала бачить у відображенні дивну істоту за своєю спиною. Істоту, немов створену з блискучих камінців та уламків скла. Але все міняється в зимовий Сонцеворот – коли на землі панує сама довга ніч і відчиняються двері в інший світ і реальність. І вже сама Уляна може стати тінню за чиїмось плечем.

І вона побачила в ньому себе – точнісіньку копію нової господині оселі, але русяве волосся ніби світиться місячним сяйвом, порцелянова шкіра – присипала зірковим пилом, у очах мерехтять діаманти, довге плаття – немов зі скла чи кришталю, так і виблискує… Висока корона з гострими зубцями, уквітчана листям та трояндами з синіх камінців. Красива? Мабуть.

Холодне серце, яке не вміє відчувати ані радість, ані сум, не розуміє – де краса, а де моторошне жахіття… Он-де пробіг Чудинко, тупотом своїм лякаючи дівчат… Лялька ця гарна? Чи ні? Дзеркалиця дивиться уважно, очі скляніють… хто його зна, що таке краса.  Мерехтіння зірок – ось це, мабуть, красиво. Або як зранку сонячні бурштинові промінчики скачуть по кімнаті та ластяться до дзеркал, виблискують у відображенні… Дзеркалиця колись навіть могла виходити у світ в такі сонячні дні, гратися зі світлом... Давно це було, але ось – згадалось… І чого це взагалі з’явились такі думки?.. Чуються якісь слова дивні – дівчата ворожать?..

Дзеркалиця метнулась до межі між собою та реальним світом. Ви що робите, дурепи? Зашипіла, розуміючи, що поки ніхто її не почує. Заслаба вона ще. Ніч її тільки приходить. Але скоро… вже скоро відкриються ворота між світами. Ось тоді вона зможе наказати тих, хто змушує її відтворювати давні картинки… Ворожать вони!

Не хочу! Не хочу це бачити… Не хочу це згадувати… Навіщо ви мене  мучите?..

Щось болісно затремтіло між ребрами. Під ноги кинулась лялька, заверещала.

— Покажи їм! Покажи їм негайно! Ти повинна, чуєш?

— Не хочу. Не хочу!

Слова ледве вимовились, а дівчата по ту сторону дзеркала здригнулись та подивились обидві прямо на дзеркалицю. Почули?.. А вона спішно, з останніх сил, відтворила картинку кімнати – свічки ці, меблі, самих дівчат. У грудях при цьому щось кололо – ніби там застряг гострий ніж. Або уламок скла.