Безкоштовно. Повна книга

Надя зачаровано дивилася, як за вікном пролітають пухнасті сніжинки, виписуючи в повітрі хитромудрі па відомого лише їм одним чарівного зимового вальсу. Вони вдяглися у мереживне вбрання і хизувалися ним одна перед одною і захопленими випадковими перехожими.

Дівчина милувалась красунями-сніжинками з вікна свого будинку, закутана у теплий плед, зігріваючи руки чашкою із солодким гарячим чаєм.

Смішно, але сніг рівно за сім днів до її дня народження останні чотири роки став своєрідною традицією. І якби друзі не запевняли її, що у світі, де живе Надія, їхня магія безсила, то вона б неодмінно думала, що це подарунок Яги та Кощія. Адже ці двоє знали, що вона любить спостерігати за тим, як небо дбайливо вкриває землю білою пухнастою ковдрою снігу, наспівуючи колискову завірюху.

Надя сумно зітхнула, відпиваючи з чашки, і озирнулася. На стінах, як і раніше, висіли портрети трьох найближчих її друзів — Кощія, Яги та Горинича. Комусь це могло здатися дивним, але відколи вона завдяки вчителю малювання повірила в диво, познайомившись з ними, заводити друзів у звичайному світі стало для неї неприйнятним. Усього тричі Надія побувала у чарівному лісі, але за цей час вони встигли пережити разом більше, ніж за багато років переживають друзі у звичайному світі, позбавленому магії та чудес. Вона допомагала їм знайти себе, вони рятували її з біди. І що найголовніше — так щиро радіти її успіхам могли лише вони. Крім, звичайно, батьків, які душею завжди у своїй вічно маленькій для них донечці.

Надія не бачила друзів уже багато років і шалено за ними сумувала, продовжуючи малювати їх по пам'яті на кожній підхожій для цього поверхні: починаючи від полотна і закінчуючи клаптиком паперу зі шкільного зошита.

Школа. Як незвично тепер звучить це слово, коли не знаєш, як ставитись до нього. У свої повних п'ятнадцять років (а за тиждень уже шістнадцять) Надя закінчила школу екстерном. І на сімейній раді було ухвалено рішення, що «…дівчинці потрібен відпочинок перед вступом до університету…». Зараз це не здавалося їй такою вже гарною ідеєю. Адже вона сподівалася частину навчального року, що таким чином пропустила, погостювати у друзів у чарівному лісі. Але батьки навідріз відмовилися відпускати її одну, побоюючись, що Лісовик та Озерний Цар знову затіють проти їхньої доньки якусь гидоту.

З нею йти вони теж боялися, бо звикли мама з татом поки що тільки до Ворона, який справно п’ятницями приносив їй листи від друзів, влітаючи до кімнати через чарівне полотно. З ним же Надя надсилала друзям відповідь. Вона дивувалася, чому серед її однолітків вважається, ніби дружба міцнішає від зустрічі до зустрічі. Кожен лист із чарівного лісу зігрівав їй душу і робив друзів ближчими. Для цього їм не потрібно було вирушати разом на дискотеки, ділити коханих, списувати контрольні чи ділитися особистими речами, як це робили у її світі. Їхня дружба відчувалася всередині неї чимось живим, трепетно світлим і надійним, попри відстань, що їх розділяла. Мудра Яга часто писала їй, що відстань не можна виміряти кілометрами, вона існує лише всередині нас самих і так само є ефемерною, як і сама дружба та любов. Кожен міг би подолати її всередині себе, але виправдатися кілометрами набагато легше, зі страху відкрити комусь своє серце і поділитися теплом. Начебто вони боялися, що, віддаючи його, самі неодмінно змерзнуть. І чекали тепла у відповідь, яке б зігріло їх. Біда в тому, що від інших перших кроків чекав кожен, і майже ніхто не ризикував розімкнути це замкнене коло.

Із  листів друзів Надія дізнавалася все більше про чарівний світ, у якому вони жили, ділилася з ними історіями свого життя. І за допомогою Яги вчилася розуміти оточення. Та вміла з дивовижною прискіпливістю дослідника вивчати душу, розкриваючи невідомі дівчині горизонти внутрішнього світу людини. Найцікавіше, що за сотні років допитливість лісової мешканки анітрохи не зменшилася, а навіть навпаки — зросла, адже кожне наступне покоління відкривало для неї можливості, нюанси та тонкощі, грані особистості як явища. Одна біда: чим більше Надя розуміла мотиви вчинків людей, тим сумніша й замкненіша вона ставала, втрачаючи інтерес до однолітків, і все частіше тяглася до людей значно старших за неї саму, сподіваючись віднайти в них частинку Яги або Кощія. Зізнатися, це суттєво ускладнювало її життя, але інакше дівчина не могла.

У останньому листі Горинич хвалився, що вже вивчив усі літери алфавіту. І нехай писав він ще криво і з помилками, але робив це так щиро, що для Наді кожен лист складав неймовірну цінність.

День народження ніколи не приносив їй особливої радості, збігаючись із новим роком так, що ставало незрозуміло, народилася вона ще цього року чи вже наступного. Тепер свято несло з собою ще більший сум і смуток, адже вона пообіцяла батькам не ходити без них до чарівного лісу. А вони все зволікали, боялися. Втім, це зовсім не дивно після історії з викраденням Наді.

Ніщо так яскраво не демонструє самотність, як святкові дні далеко від друзів і тих, хто дорогий. Жоден день у році не приносить стільки смутку, скільки свято, позбавлене справжніх чар…

Здається, це відчувало цього року чи не все невелике містечко, у якому жила Надія. Перехожі у темному практичному одязі поспішали після чергового важкого робочого дня додому, низько схиливши голови, захищаючи обличчя від вітру та снігу. Втомлені, змучені метушнею буднів і виживання після кожної нової зміни на краще, все, про що вони могли думати, — це сон, їжа і новий день, як брат-близнюк схожий на попередній. А свята несли в собі не стільки світло та радість, скільки нові витрати на подарунки та частування, необхідність натужно посміхатися, щоб не засмучувати тих, кому не байдуже, в якому ти настрої. Адже всі ми живемо за негласними правилами, виконуючи ті функції, які покладає на нас суспільство.

Люди сідали ближче один до одного, щоб ділитися теплом своїх тіл, коли тепло душ заснуло або зникло разом із чарами, в які вони перестали вірити. І складно звинувачувати їх за це. Надя й сама іноді думала, що, можливо, їй все тільки здалося, вона написала пережите диво, щоб розфарбувати сірі шкільні будні. Але ж у неї є незаперечні докази!

Надя сіла на край ліжка і дбайливо дістала зі схованки в стіні (під подушкою в скриньці вони вже не вміщалися) стос листів за кілька місяців. Потрібно віддати належне батькові, — з теплою посмішкою згадала Надійка. Адже це саме він з любов'ю спорудив для дочки глибоку схованку в стіні, здатну вмістити стоси листів, що незмінно збільшувалися. Батьки ніколи не зазирали до нього, хоча Надя не була проти: довірчі стосунки не припускали секретів, але мама та тато взаємно поважали її право на особистий простір. Втім, дівчина іноді зачитувала вголос найяскравіші фрагменти листів. А коли вона перечитувала старі, ловила на собі розумний і трохи сумний погляд мами. У такі моменти Наді здавалося, що вони перестали побоюватися і все ж таки відпустять її в чарівний ліс до друзів. Але варто їй про це заговорити, як тато відразу починав хмуритися, а мама згадувала про термінові справи в кухні й поспішно зникала в царстві каструль і сковорідок. Надія не наполягала. Вона розуміла, як важко вірити у те, що не пережив сам. Ще складніше прийняти це як даність і навчитися з цим жити.

Дівчина акуратно відставила чашку вбік і почала розвертати один із останніх листів Горинича, як раптом почула з кута, де стояв мольберт, дивний звук, немов хтось різким і впевненим рухом рук рвав на частини відріз нової тканини...

Книга для всієї родини "Про любов для дітей"