Дорогі читачі, продовжується безкоштовна викладка детективу з присмаком жахіття та темної осені 30-х, сповненої і страху, і любові, і вірності, і таємниць. Хто підставив Алексіс, зірку Бродвею, хто вбив її чоловіка та навіщо? Кому заважала ця фатальная красуня?
Декс Надір обов'язково розбереться.

ФАТАЛЬНА ЖІНКА

_______________
 

І Декс Надір зробив те, що виявилося не під силу мені. Це було дивно і злегка принизливо. Не знаю, що він зміг дати клініці або головному лікарю, але Велика Депресія диктувала свої умови, і мало хто міг протистояти грошам і владі. А у Декса, як з'ясувалося, є і те, і інше. Цікаво, звідки? Гаразд, зв'язки — все ж таки він працює в Департаменті, а там можуть бути підгодовані мафіозі люди, хоча сам він не схожий на того, хто продався. У чому, а в людях я розбиралася і завжди чітко бачила лайно в людині, мій чоловік дуже дивувався цьому вмінню розгледіти будь-якого шахрая. Я бачила, що контракт небезпечний або не принесе нічого, тільки-но взявши його в руки. У мене був нюх на ці речі. Але для всього цього потрібні гроші, і в мого покійного чоловіка вони були. Навіщо ж мені позбуватися його? Невже панове присяжні не могли ввімкнути розум, якщо він в них був?.. Якби я бачила, що в мене є хоч один шанс виправдатися, якби я бачила, що вийду сухою з води, невже я б зіграла в це божевілля?..

А в детектива, з його мізерною зарплатою і кришталево чистою душею, від якої за кілька миль тхнуло правильністю і моральністю, гроші були. Інакше він не зміг би викупити мене в доктора Рея на цілу добу. Дивно, але Надір зрозумів, що якщо він не висмикне мене хоч на трохи, я по-справжньому злечу з розуму.

І я розсудливо мовчала, сидячи в білому м'якому кріслі готельного номера з келихом холодного шампанського і тонкою коричневою сигаретою. Було шкода, що не можу вдягнути свою найкращу сукню й коштовності, що плечі мої не пестить хутро, але в очах детектива було таке захоплення, така пристрасть... що, напевно, якби я була у лахмітті, як жебрачка з Гарлема, йому було б начхати.

Його очі роздягали мене, пестили й мучили. Мені хотілося крикнути — ну, і чого ти чекаєш? Кидайся на мене, цілуй і торкайся моєї шкіри, вона горить в очікуванні, гіркому і безглуздому! І я вдавано посміхалася, чекаючи, коли ж ми опинимося в ліжку. Якщо, звісно, доберемося до нього.

Я не могла собі дозволити зробити перший крок до цього чоловіка, якщо хотіла зберегти свою владу над ним.

Нехай дивиться, нехай божеволіє від похоті.

— Я хочу вірити вам, але присяжні... — Декс задумливо крутив сигару, так і не розкуривши її. — Усі докази проти вас, місіс Кінслі. Ви маєте це розуміти.

— Алексіс, — сказала я і подалася вперед, дозволяючи вузькій сукні обтягнути груди. За божевільною іскрою в очах детектива зрозуміла, що знаходжуся на вірному шляху. Ще трохи — і він буде мій. Цілком і повністю. Він стане належати мені, і я оселюся в його снах і думках, я навіки залишуся в його серці, пронизавши його, забравши назавжди з собою.

Говорили, що королева Марго носила із собою висушені серця своїх коханців, говорили, що Клеопатра вбивала чоловіків після проведеної з нею ночі, говорили... про мене теж багато чого говорили. Ось тільки перевірити ці чутки мало кому вдавалося, тому що я, незважаючи на всі ці плітки, бридкі й вульгарні, мерзенні й брудні, ніколи не зраджувала свого чоловіка. Нехай і не любила його. Але хіба одне суперечить іншому? Хіба обов'язково любити, щоб бути вірним, або зневажати й ненавидіти — щоб кидатися при цьому в обійми інших?..

Так, я не любила чоловіка. Але я його не вбивала.