Що там у "Я не боюсь своїх бажань":

Міліціянт придивився до мене прискіпливіше.

— Ви пили? Ану вийдіть з машини!

— Я… — я не знала, що сказати, але власне й не було потреби, бо Костя вже був тут.

Він привітався з міліціянтом, одночасно різко відчинив дверцята, перехилився через мене й витягнув ключ з замка запалювання.

— Сиди! Я вирішу це, — кинув мені холодно.

Швидко показав міліціонерові документи, відвів його в бік, щось сказав впевненим спокійним голосом, той кивнув, вони потисли один одному руки й міліціонер пішов до своєї автівки, а Костя швидкими кроками до мене. 

— Ану виходь! Що ти твориш? Жити набридло? 

Він був сильно роздратований, навіть злий. 

— Віддай ключі! — крикнула я йому.

— Які тобі ще ключі? Виходить з машини! Поїдеш зі мною. 

— Нікуди я з тобою не поїду! Просто віддай мені мої ключі!

Він не особливо церемонячись схопив мене за руку.

— Виходь! Не змушуй мене тебе силою витягувати.

Його пальці боляче стискали мою руку. 

— Пусти! Мені боляче! Прибери, к бісам, від мене свої руки! Ти…

 Я не встигла договорити, як він витягнув мене з машини.

— Сідай у мою машину, Ніко! — наказав він. — Досить дуркувати! 

Моя голова крутилася від напруги, але його руки тримали мене міцно, та й я, якщо чесно, не мала сил сперечатися з ним.

Ми їхали мовчки, лише звук двигуна порушував тишу. Я дивилася у вікно, але нічого не бачила — переді мною миготіли розмиті вогні міста, наче я просто пливла у цьому хаосі світла й тіні. Сльози застрягли десь у грудях й заважали нормально дихати. Але я не могла їх випустити. Не могла дозволити собі виглядати слабкою. 

Костя кинув на мене кілька коротких поглядів. Він завжди відчував, коли зі мною щось не так. 

— Так що сталося? — його голос був спокійним, але сповнений занепокоєння. 

Я мовчала. Не могла. З ким з ким, але з Костею я точно не хотіла говорити про це. Мені треба було якось втримати все під контролем. Принаймні, так я думала.

— Все добре, не хвилюйся, — врешті видавила з себе я. 

Костя поглянув на мене і декілька разів поспіль коротко кивнув головою:

— Звісно. Все добре. Як же інакше.

— Куди ми їдемо? — після короткої паузи запитала я.

— Відвезу тебе додому, — спокійно відповів він, не відводячи погляду від дороги.

— Ні, я не хочу додому.

Костя поглянув на мене й запитав:

— Відвезти тебе до нього?

— Ні. 

— А куди тоді?

— Відвези, будь ласка, в найближчий готель.

Костя занадто голосно видихнув й сказав одне слово:

— Ясно.

Далі ми їхали у повній тиші. Дякую Богу, він більше нічого не запитував, просто увімкнув радіо. Приємний, трохи втомлений чоловічий голос заполонив салон. Чоловік співав про свою супердівчину, про те, яка вона сильна, про те, як з нею важко:

“І тоді вона скаже: «Все гаразд,

Все добре, я збилася зі шляху,

Але я супердівчина,

А супердівчата не плачуть».”

Ці слова… Вони прокотилися моєю душею, наче холодний вітер, підіймаючи нагору все, що я намагалася втримати всередині. Сльози мимоволі потекли щоками, але я різко відвернулася до вікна, намагаючись їх приховати.

— Ніко? Ти плачеш? — його голос був несподівано м'яким.

— Ні, — пробурмотіла я, витираючи очі тильною стороною руки. Не могла дати йому побачити мою слабкість. Але сльози, ці зрадниці, одна за одною продовжували текти.

— Так. К чорту! Швидко розповідай! Що сталося? — тепер він говорив наполегливіше, більше не залишаючи мені можливості відступити. — Скажи мені врешті, що з тобою таке. Я ж бачу, щось не так. 

Я мовчала ще кілька секунд, стискаючи зуби, борючись з собою. Але пісня в салоні, його присутність поруч, тиск всього того, що сталося сьогодні... все це стало нестерпним.

— Олекса... — тихо сказала я нарешті, голос тремтів. — Він зустрічається з Алькою.

Слова були холодними й водночас неймовірно болючими. Як тільки вони зірвалися з моїх губ, я вже більше не могла тримати себе в руках. Сльози полилися сильніше, і я затулила обличчя руками.

— От лайно! — вихопилось у нього. — Цей гімнюк малолітній зовсім з мізками не дружить? — роздратовано додав Костя за мить.

Я не мала сил відповісти, тільки ридала, не в змозі зупинитися. Боліло все всередині — від втрати, від ідіотизму ситуації, від безсилля щось змінити.

— Не плач, прошу, — його голос став тихішим, але залишався твердим, Костя обережно погладив мене по плечу.

— Він не знав, що вона — моя сестра. 

— Як це не знав? Хіба не ти їх познайомила?

— Ні, звісно. Що я — зовсім ідіотка?

— То  й як же вони познайомилися? Як так вийшло?

— Я не знаю! — прокричала я у відповідь. — Я нічого не знаю! Просто побачила їх сьогодні. Як вони цілувалися.