Побачивши флешмоб #геловінські_ дивовиська, який організувала Лариса Бондарчук, та до якого вже приєдналося чимало авторів Букнету, вирішила взяти участь і я) Книга "Впізнай мене", написана в жанрі детектив/трилер, буде безкоштовною!

Перші два розділи уже на сайті! Продовження - щодня о 18.00! 

У мене нове ім'я та нове обличчя, бо я не пам'ятаю нічого зі свого минулого. У ніч напередодні Геловіна для мене змінилось усе. Втім, знайшовся чоловік, який покохав мене і допоміг розпочати життя з чистого аркуша. Але що коли спогади почнуть повертатися? А з ними повернеться і бажання помсти...

Уривок для вас:

— І ви нічого не згадали? — жінка в поліцейській формі дивилася на мене незворушними сірими очима. З її погляду неможливо було розібрати нічого — вона з однаковим успіхом могла думати, що я жертва злочину, і що я — сама злочинниця, яка прикидається, що в неї втрата пам’яті, аби замести сліди…

 — Іноді мені здається, що я от-от згадаю, — винувато промовила я. — Але тоді в мене починає боліти голова. Прямо-таки дикий біль, який неможливо витримати. Мені одразу колють знеболююче. Лікар каже, що це якийсь судинний спазм…

 — Хм, — вона поглянула на диктофон, який тримала в руці. — Дуже дивно…

 — Хіба вам не траплялися такі випадки раніше? Ну, не вам, так вашим колегам… — я подумала, що вона надто молода і недосвідчена. Може, взагалі якась стажерка. Якщо у поліції бувають стажери…

 — Бували випадки амнезії, спричинені певними травмуючими подіями, — відчеканила Марія ( як вона відрекомендувалася мені при знайомстві). — Люди не могли згадати, що з ними трапилося в той чи інший день. Згодом ці часткові провали в пам’яті або минали, або так і лишалися назавжди. Але я не бачила ще жодної людини, яка забула б усе, включно зі своїм ім’ям. Тільки в “мильних операх”...

Вона похитала головою, дивлячись на мене, її погляд промовляв: “Я тобі не вірю…”

 — Ви думаєте, я симулянтка? — спитала я.

 — Не хотілось би так думати… Ми розмістили скрізь оголошення для ваших рідних, описали одяг, у якому вас знайшли, ваш зріст,  вагу, колір очей та волосся, пломби на зубах. Шкода, що у вас немає ніяких особливих прикмет. Ну, там,  великих родимок, шрамів чи татуювання…

 — І що за фото  мого нинішнього обличчя мене ніхто не впізнає, — продовжила я за нею, мимоволі ледь торкаючись бинтів, що сповивали мою голову. — А відбитки пальців?

 — Їх немає в базі, — коротко промовила вона. — Мабуть, ви не міняли паспорт на біометричний і не потрапляли в поле зору правоохоронних органів.

 — І ніхто не звертався до поліції, розшукуючи зниклу жінку, схожу на мене?

Вона заперечно похитала головою.

 — Можете провести перевірку на детекторі брехні і пересвідчитися, що я дійсно нічого не пам’ятаю! — майже вигукнула я. 

 — В цьому поки що немає потреби, — сказала Марія. — Заспокойтесь, вас ні в чому поки що не звинувачують. Можливо, завтра знайдуться ваші рідні, колеги або знайомі…

Також запрошую до веселої і романтичної історії "Дев'ять з половиною побачень"! Продовження цієї книги - щодня о 21.00!

Уривок для вас:

"Вітаю, Ярославе! 

Маю для вас пропозицію, від якої вам буде важко відмовитися…" — прочитав я. 

Цікаво, що це він має на увазі? Віктор полюбляв говорити загадками.

Я став читати листа далі, але цієї миті позаду мене почулося незадоволене кректання, яке переросло в голосніше пхикання, а за декілька секунд — у невдоволений плач. Настя! 

Я підвівся з-за столу, підійшов до люльки і взяв малу на руки. Вона аж вся почервоніла і не вгамовувалася. Так, що там мама казала? Поміняти памперс?

Знайшов пакет, який залишила мама, дістав звідти підгузки і пачку вологих серветок. Досить вправно переодягнув малу. Таки з мене непоганий нянь, подумав з гордістю. 

Але сестра продовжувала верещати. Їсти хоче? Тримаючи її на руках, пішов на кухню і став читати інструкцію на пачці суміші. 

Саме цієї миті у двері подзвонили. Спершу тихо і коротко, потім дзвінок заголосив майже безперервно. Здавалося, той, хто стояв біля дверей, вдавив палець у кнопку дзвінка і тримає, не відпускаючи ні на секунду. 

Я впустив пачку, дивом спіймав біля самої підлоги і поставив на стіл. Певно, від здивування моєю майстерністю Настя на мить замовкла, але потім опам'яталася і заголосила з новою силою. 

Дзвінок вторив їй безкінечною руладою. 

Я розлючено вискочив у коридор. Мабуть, якісь малі шибеники граються, і нервують дитину. Треба гарненько їх нашугати, щоб більше подібним не займались. 

Клацнув замок, і двері відчинилися. За ними я побачив знайому фігурку у сірому пуловері і джинсах. Рудувато-золотисте волосся куйовдилося над чолом, великі карі очі дивилися вороже. Якби ця дівчина могла вбивати поглядом, то я б уже лежав біля її ніг з розтрощеною головою. 

— Що за… — вона не вибирала виразів. — Ти мене вже дістав! Як не музика, то танці, то спортивні вправи! А тепер ще дитину приволік! Мені працювати треба, а воно горлає, як навіжене! 

— Не "воно", а моя сестра, Настя, — насуплено сказав я, погойдуючи малу, аби та не плакала. — І вона має повне право кричати, ще немає десятої вечора!

Сусідка згори підозріло скривилася:

— Це точно твоя сестра? Може, ти викрав у когось дитину, і мені варто заявити в поліцію?

— Сестра, — я кивнув і додав вже спокійніше: — Зараз я її погодую, і вона заспокоїться.

— Давай, щоб я більше цього не чула, бо я наберу 102!  — вона повернулася на каблуках, востаннє зиркнула на мене своїми очищами, і попрямувала сходами догори. 

Я ж повернувся на кухню і заходився готувати суміш. Настя лежала в переносці і, здавалося, трохи заспокоїлась. А вже коли обід для малої був готовий, і я простягнув їй пляшечку, а Настя задоволено присмокталася до неї, я вирішив повернутися до роботи. 

Тримаючи малу на руках, підійшов до столу і сів у крісло. Ну, нехай щастить! 

Очі знову пробіглися по тому електронному листу з вакансією, вихоплюючи спершу окремі слова: "Випробовування ідеї для реаліті шоу. Побачення. Особистий досвід. Повна анонімність і хороша оплата…"

Хм, цікаво, що це мало значити?