Мої вітання, улюблені читачі!

Разом з героями запрошую вас до небезпечного лісу, який намагатиметься завадити їм дістатися невидимого замку мага. Чимало мужності потрібно, щоб подолати лісову дорогу, однак в Ітмара вистачить її на двох.

Поділіться своїми історіями, якщо комусь також було страшно в лісі. Я знаю один випадок, який стався, на щастя, не зі мною, коли від раптової бурі навкруги почали одна за одною падати сосни. Це було смертельно небезпечно!

https://booknet.ua/book/ta-shcho-probudzhu-dar-b428367

Уривок:

«Коня, якого купив Ітмар, звали Вітерець. Був він сіро-білий, плямистий, а його грива та хвіст – сірими, як сиве волосся. Своє ім’я він отримав незаслужено, адже примусити його летіти швидко як вітер було неможливо. Він поволі трусив дорогою у звичному йому темпі, який вперто відмовлявся міняти. На всі спроби пришвидшитися  кінь обурено повертав голову та сердито іржав, скалячи свої великі жовтуваті зуби. Але в глибині карого ока, яким Вітерець косився на нього, Ітмарові бачилася насмішка. Залишалося бути вдячним йому бодай за те, що тягне на собі двох пасажирів. Ромєк їхав позаду Ітмара на складений у кілька разів старій ковдрі, яку хазяїн коня поклав за сідлом. Цей селянин, вочевидь, добре знав неквапливість свого коня і віддав його не дуже дорого. Їхати хоча б так у будь якому разі було швидше, ніж іти пішки.

Ромєк навіть радів, що вони не скачуть стрімголов, бо боявся впасти. Він сидів за Ітмаром та тримався за нього, обхопивши руками. Йому було незручно без стремен, ноги не мали упору. Під час відпочинку, спустившись нарешті на землю, шкутильгав та бурчав, що в нього все болить. Також морщив носа, стверджуючи, що від нього смердить конем. 

– Нагадати тобі, що я не хотів брати тебе із собою? – сказав якось Ітмар.

Ромєк заткнувся і більше не скаржився».