Привіт любчик. Новий розділ роману "Вірна дружина" вже на сайті. Ось ділюсь невеликим уривочком:

Підіймаюся зі стільця й трохи втрачаю рівновагу. Це, мабуть, від голоду. Сьогодні я майже нічого не їла. Відчуваю легке запаморочення. Й сильно чіпляюся пальцями за стіл. 

— Арсеніє Миколаївно, з вами все гаразд? — Ігор одразу ж зривається з місця й бере мене за плечі. Намагається підтримати. 

— Все добре. Я просто не їла зранку, от і все, — промовляю. 

— Ви впевнені? Може водички чи відвезти вас до лікарні? — перепитує Ігор. 

— Ні, дякую. Я піду. Беру сумочку й виймаю смартфон. Набираю номер таксі. Після чого виходжу з кав'ярні, де ми сиділи з Ігорем. На вулиці ллє дощ, а я без парасольки. Тепер вся промокну, а мені ще потрібно їхати до перукарні. Як я піду в такому вигляді? Підіймаю голову до неба. Зітхаю. Може хоча б таксі не забариться. 

— Арсеніє Миколаївно, в мене є парасолька,— до мене підбігає захеканий Ігор. Його світле кучеряве волосся розтріпане від вітру. Красивий чоловік. Високий та підтягнутий. Але ж мені він зовсім не подобається. Й ніколи не подобався. В такі моменти я іноді розумію Руслана. Серцю не накажеш. Не можна себе змусити когось покохати. Це вже доведена аксіома. 

— Дякую, та не потрібно було. Зараз під'їде моє таксі. Ігор підходить ще ближче й ставить парасольку над нашими головами. Ми стоїмо разом і я дивлюся на людей, що проходять повз. Й раптом серед натовпу облич помічаю одне досить знайоме. 

   Дивлюся уважніше. Це ж Марина. Мачуха Руслана. Вона зухвало посміхається до мене й махає рукою. Ніби знущається. Врешті під'їжджає моє таксі й Ігор допомагає мені сісти в салон авто. Почуваюся вкрай незручно. Я впевнена, що Марина не втратить шансу, щоб все розповісти Руслану. Та ще і його батькові.

Доєднуйтесь до історії й не забудьте про підписку на автора. Дякую що ви зі мною ❤️❤️❤️