Вітаю, мої любі читачі!)

Коли я написала перші розділи цієї книжки, то в голову несподівано прилетіла думка - а хто її читатиме? Початок же такий важкий. Ось прочитає його читач і піде шукати щось інше. Звідки йому знати, що попереду щире та пристрасне кохання? Проте, я дуже рідко відступаю від задуманого, бо гадаю так - якщо я це пишу, значить воно комусь треба) Спробуйте, як ще не читали.

Зупини мене

ФРАГМЕНТ

Чоловік прямував до неї своєю звичною впевненою і дуже знайомою ходою. Юрій мало змінився з дня їхньої останньої зустрічі. Можливо, його сильна засмага якось впливала на Люсине сприйняття, та зморшки на лобі виглядали різкішими. Але Люсі подобалося й це.

– З днем народження! – вигукнула вона, як тільки чоловік опинився поряд. А ще вона рвучко поцілувала Фомина в щоку, поки не передумала.

Перший поцілунок! Ні, другий. Але перший раз стався так давно, що чоловік, напевно, давно про це забув.

Юрій моргнув і навіть ніби насупився на мить. А потім посміхнувся – ледве-ледве, але при цьому його обличчя миттєво змінилося. Помолодшало.

– Дякую. Таке собі свято. Ти...

Фомин замовкнув, вглядаючись в обличчя дівчини, і вона нетерпляче перепитала:

– Що саме?

Чоловік швидко оглянув її з ніг до голови, підхопив дорожню сумку, взяв Люсю за руку і потягнув за собою до виходу. Не дивлячись, відповів:

– Виросла.

Ну от! А вона так старалася!

Засмучена, Люся повільно пошкандибала до автомобіля. Знемагаючи від спеки, але не скаржачись, почекала, поки Юрій сховає її сумку до багажника, і, поміркувавши, не стала сідати поруч з водієм. Вона влаштувалася на задньому сидінні.

Фомин озирнувся, потер потилицю і завів мотора. Люся так і не зрозуміла, що у чоловіка на думці. Можливо, у нього все ж хтось є, і він намагається поводитися з іншими жінками максимально інертно? Але ж Люся – не просто жінка, вона – його друг! Однак їй не відомо, чи Юрій вважає так само.

«Люся, опануй себе нарешті. І пам'ятай, що ти – доросла, самостійна і приваблива жінка».

– Моя квартира все ще моя? – поцікавилася вона майже весело та упіймала в дзеркалі здивований погляд.

– Звичайно. Хочеш позбутися?

– Ні. Нехай буде – на згадку про Івана.

– Зрозуміло, – повільно промовив Фомин і ніби замкнувся в собі. От і зрозумій цих чоловіків. – Які плани на сьогодні?

– А ти хіба не святкуєш?

– Не люблю цю справу.

– А якщо я наполягатиму?

Її саму здивував виклик, який пролунав у вимовлених нею словах. Навіть не в самих словах – у власній інтонації. Що говорити про Юрія. Він знову похмуро поглянув на Люсю. Можливо, саме так виглядав його подив?

– Пропонуєш щось конкретне?

– Усього лише… вечерю. Приходь у гості. Буду дуже рада.

Люся збиралася сказати «обід». Чому передумала, й сама не знала. Від збентеження діяла вона інтуїтивно, практично на автоматі.

Ще один погляд, на цей раз загадковий, повинен був її налякати, але не налякав.

– Я прийду.

– Чекаю о дев’ятнадцятій нуль-нуль.

Частину шляху, що залишилася до її будинку, вони промовчали, але задумливий вираз не сходив з чоловічого обличчя. Люся ж відчувала незвичне внутрішнє задоволення.

Приємного дня!

Софія