Вітаю, любі читачі і читачки!

Сьогодні у нас знижка на роман “Її чужий, її рідний”! Це найбільш коментована моя книга і, ймовірно, один з найсуперечливіших задумів! Запрошую, почитайте і ви!

Анотація:

Вісім років тому він зробив те, що не пробачають. Увесь цей час муки сумління не давали спокійно жити, як би не шукав способу від нього відкупитися.

Аж ось минуле нагадало про себе тоді, коли вже й не чекав. Жінка, яку він скривдив, повернулася у його життя. Тільки от... Вона його не впізнала. А ще у неї є дитина. Його дитина.

Уривок з книги:

— Що це було за повідомлення? Я не можу вдати, що нічого не було! — він говорив емоційно, підвищив голос і посунув на неї лавиною.

— Я просто мала на увазі... Я помилково сприйняла твою доброту до мене і до Софійки як щось більше, вибач. І тому хотіла... Цього більше не повториться.

Мирося тараторила, відступаючи назад, доки не втислась лопатками у стіну. Зіщулилась під його палючим, вогняним поглядом.

Остап настиг її, підійшов впритул і спіймав зап'ястя, якими вже збиралася відіпхнути. Спіймав, але не стис, тримав якось обережно, навіть коли розвів у різні боки і притулив до стіни.

— Вчора мені було так важко... А сьогодні, коли ти написала, ще гірше, — пробурмотів тихо. — Мені не варто цього робити, але...

Не договорив. Просто нахилився до її губ. Поцілував. Поцілував так бережно і ніжно, як не цілував ще ніколи нікого.

У скронях гупало, кров вирувала і булькотіла, наче ігристе вино, яке добряче струсонули у пляшці. 

Його губи обережно, посуваючись міліметр за міліметром, розтулили її вуста. Підкорили, полонили, здолали нерішучість і секундний опір, втішили.

Остапа не п'янив той поцілунок. Навпаки — отвережував, повертав до тями, зцілював. Наче ковток крижаної води з гірського струмка. Або ще краще — міцне знеболювальне з аптечки. Йому робилося добре від того поцілунку, хай тривога й досі лежала каменем на серці. Йому потрібен був цей поцілунок перед тим, як зізнатися. Бо якщо вона розвернеться й втече... Хоча б один нормальний поцілунок, хоча б один повинен залишитися йому. І їй.

Мирося отямилась першою. Випручала губи і вдихнула. Її очі горіли подивом і чимось незрозумілим, наче через цей контакт губ їй передалася його гарячковість.

— Остапе... — видихнула вона. Вся тремтіла.

— Не бійся, я не скривджу тебе більше.

— Більше?

— Так. Миросю... — він глибоко вдихнув, перш ніж продовжити: — Я маю дещо сказати. Батько Софійки...

Читайте книгу тут!

***

З цією історією раджу почитати такі мої книги:

❤️ “Майже коханці”

❤️ “Пограйся і відпусти”

❤️ “Твоя згідно з пунктом три”

***

Нагадую:

Найсвіжіші новини щодо друкованих книг, опитування, подарунки, спілкування зі мною — у моєму телеграм-каналі.

Моя сторінка у фейсбуці

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в тік-тоці