Врятуй моє серце

Щось велике та тверде повстало перед нею й перегородило шлях. Від переляку та неочікуваності, Ліза похитнулася на височенних каблуках, котрі взула з нагоди романтичного вечора. Тихо зойкаючи, полетіла долілиць. Падаючи, пригадала всі лайливі слова, котрі не соромилася випустити на волю. Вони лилися рікою, впадаючи в океан чужих вух. 

Постать навпроти рвучко скоротила відстань між ними. Міцна та гаряча рука відразу опинилася на рівні талії й врятувала від падіння. Тепле дихання залоскотало відкриту шкіру плеча, серце пришвидшило рух, а тілом пробігся спазм хвилювання. І десь в печінці зачаївся неспокій. 

Абсурдність моменту підігрівалася бентежливою тишею, котра обухом впала на душу. Нависала, давила, гіпнозувала величезними очиськами, де бурлили ріки її найбільших страхів. 

Коли зрештою вдалося вгамувати буревій, спровокованих новими відчуттями, Ліза зуміла відірвати від себе чужі руки й випростатися. 

— Вибач, — прозвучало, ніби крізь вату. 

Вена на шиї продовжувала пульсувати оскаженіло, як і її серце в грудях, затуманюючи й без того ошалілі думки. 

Заглянути чоловікові у вічі вдалося не відразу. Довелося пересилити внутрішній супротив й задерши носа, кинутися з вершини. І доволі вдалося захлеснутися розмаїттям емоцій ненависного Левицького. 

Той усміхався куточками м'ясистих пухких губ й безсоромно розглядав її. 

Лізина розгубленість вмить перетворилася на незадоволеність. А в повітрі запахло гнівом та люттю. 

Захотілося випустити пазурі й роздряпати самовдоволену пельку негідника. Залишити такі ж глибокі рани, як і він їй колись. Аби пам'ятав! 

— Перепрошуєш? — Ліза поправила уявні складки на сукні, й повела плечем. Прохолода ночі, котра просочилася через відкрите віконечко, студила шкіру. Тіло вкрилося дрібними сиротами.  Жакет Антона покірно залишила на стільці, коли поспішала до аптеки. 

Аптека! От лихо! Доведеться просити Денисенка їхати в цілодобову. 

— За що саме просиш вибачення, а? 

Образа, котра роками ховалася в глибинах душі, помножена на злість та тривожність, гіркими словами зривалася з її язика. Хотіла зачепити за живе, — якщо воно звісно є у такого негідника, як Левицький, — образити та висміяти. 

За те, що мало не зламала ноги? Чи за зіпсований вечір?

 Чи може, нарешті, наважився перепросити за вкрадені цілунки, непрохані обійми та нахабні погляди?

Чи маєш сміливість вибачитись за зруйновану мрію й зіпсовану репутацію?

Лізі хотілося озвучити кожну образу, кожен спогад й розчавити своїми наріканнями цього нахабного, нетерпимого чоловіка. До поколювання в грудях та сверблячці на язиці хотілося виплюнути застарілий біль з душі, виливши його в прокльони. А потім, очистивши думки від бруду, насолоджуватись агонією душевних мук Левицького. 

Проте, не судилося. 

Совісті у Вови з роду не було. А от зухвальства — хоч роздавай.