Фрагменти майбутніх глав "Ніколи разом"

Привіт всім. Я знову вам представляю ще декілька фрагментів з книги у співавторстві з Вікторією Лукашук "Ніколи разом".

Анотація книги: 

Діана: У мене була мрія приїхати в Київ, вчитися у престижному ВНЗ і все це здійснилось завдяки моїм старанням. Та те, що мене чекало в столиці я й подумати не могла.
Давид: Життя у сина бізнесмена таке безтурботнє, навіть коли вчишся у гімназії. Коли ж навчання закінчилось. Я маю вчитись далі, бо так вирішив мій батько. І що ж на мене чекало в тому інституті я й в страшному сні уявити не міг.

Оновлення будуть у понеділок, середу та п'ятницю о 8:00 за Київським часом. 

Фрагменти глав:  

— Мене затримали за перевищення швидкості, бо ми влаштували з друзями перегони.

— У нього забрали водійське посвідчення та машина на штрафмайданчику. Буде знати як в перегонах брати участь!

— А, що краще сидіти в кімнаті та вчити книги на пам’ять?!

— Саме так! Бо ти зовсім від рук відбився! Жодної нормальної оцінки за цей місяць на семінарах не отримав! Я говорив з деканом, він мені все розповів як ти відвідуєш лекції, як відповідаєш на семінарах. Та у тебе навіть жодної четвірки немає!

— Ну, я не можу досконало все знати. Все не запам’ятаєш.

— Треба старатися! І сидіти за книгою довше, бо за п’ять хвилин нічого не вивчиш.

— Що? Ти слідкуєш як я готуюсь до пар?!

— Саме так! Так, з завтрашнього дня у тебе нічого окрім навчання не буде. Про перегони забудь, хоча вони тобі в найближчі місяці й не світять. Про друзів теж забудь. Із Зоряною теж зустрічатися не будеш. Підбиваєш її на пригоди, яких їй до речі зовсім не треба!

— Що ще мені заборониш?! — не витримав я та крикнув, що мама аж підскочила. Батько на мене подивився, а після вдарив кулаком стіл.

— Я тебе під домашній арешт посаджу!

— Хах. Не вийде. Я завтра переїду до гуртожитку! І там контролювати мене ти аж ніяк не зможеш! — крикнув я та посміхнувся. А тато навіть й слова не зміг сказати, бо ж розуміє, що так воно і є.

— Ну, що ж подивимось на скільки тебе вистачить в тих умовах жити!

****

— П–пробачте…, — прошепотіла я, але невдовзі зіткнулась зі знайомими злісними очима, що так і кидалися своїми блискавками.

— Ти?! Дивись куди йдеш! А то повбиваєш тут усіх! — Давид мав ще ненависніший погляд, ніж при нашій першій зустрічі в інституті.

— Я?! Та ти на себе позирай! Чого такий недуйдавий став?! — від обурення вигукнула я.

— Неду…що?! — не зрозумів хлопець. На мить він вдивлявся в моє обличчя, наче намагаючись просвердлити його. — Та й взагалі ти зі своїми словами усе моє життя зіпсувала! Перед всією аудиторією мене на сміх підняла!

— Я?!

— Так, ти! — вигукнув Давид. Його обличчя ледь помітно почервоніло від обурення. Ще хвилина, і він був готовий вибухнути. — Тему не обговорила, обрала що заманеться, і радій собі! А я перед тим викладачем не знав куди й очі подіти!

— То це я, виходить, винна? — на мить запала мовчанка. Я вже майже не стримувала себе, розуміючи, що Загородній не приклав й краплини зусиль, аби вивчити матеріал. Це вже занадто звинувачувати мене у своїх падіннях! — Щоб ти розумів, зараз поясню, милий фатюв. Якщо набабрав, то будь добрим, виправляйся. А якщо не хочеш вчитися, то що ти взагалі тут забув?! — останні слова прозвучали грубо, але терпіти охоти я не мала.

****

Приїхавши додому, я зрозумів, що ось зараз я зберу речі та повернусь я у ці рідні стіни не зрозуміло коли. Я зайшов у будинок, а після почув голоси батьків, які долинали з кухні. Я вирішив, що саме туди я зараз піду. Тому швиденько зайшов у кухню.

— Привіт. Смачного.

— Пообідаєш з нами? — запитала мама.

— Ні, дякую. Я краще піду збирати речі.

— І все ж не дивлячись ні на що ти з'їжджаєш? — запитав тато.

— Так. Я вирішив, що буду жити у гуртожитку до кінця навчання.

— Серйозно? — тато подивився на мене здивовано. А мамину емоцію було якось важкувато зрозуміти.

— А, ти сумніваєшся у цьому?

— Ні. Ну, добре їдь — я розвернувся, щоб іти. А сам подумав “Він не сумнівається та щось слабо в це віриться!”

Я зайшов у кімнату та почав збирати речі. Складав у валізи все необхідне для проживання у гуртожитку.

****

— Допоможіть! Грабують! НА ДОПОМОГУ!!! — дебелий швидко підбіг до мене та хотів схопити, але тут хтось вдарив його у живіт, поваливши на землю. Натомість худорлявий дістав ніж. Я це помітила та хотіла сказати, але дебелий встиг встати та знов, затуливши мені рукою рота, почав тікати. Зі мною. У вечірньому сяйві я майже не бачила обличчя свого спасителя, але коли відвернулась, то почула хрипкий крик.

Ні! Я не маю так просто чекати та стояти тут. Батько не для того вчив мене, аби байдики била!

Зібравши свої сили, голосно закричала та вдарила ногою в дебелого, через що той аж заскавучав. Поцілилась, схоже, в живіт. Або ж трохи нижче, але в будь-якому випадку вийшло непогано. Узявши один з пакетів, що опинився під ногами, вдарила здорованя по голові, а потім ще раз. Через що той почав тікати, розмахуючи руками. Невдовзі він зник серед тіней будинків.

Мій спаситель також добряче розправився з худорлявим. На жаль, я не бачила цієї битви, але коли чоловік з гулом тікав, помітила краплі крові на сірому асфальті.

Запрошую до читання нашої книги. Будемо раді бачити вас серед своїх читачів. Всім гарного та мирного дня.