Декілька фрагментів з книги "Ніколи разом"

Всім привіт. Сьогодні я вам представлю декілька фрагментів майбутніх глав книги "Ніколи разом" у співавторстві з Вікторією Лукашук. На сайті вже є п'ять глав нашої книги. 

Анотація до книги:

Діана: У мене була мрія приїхати в Київ, вчитися у престижному ВНЗ і все це здійснилось завдяки моїм старанням. Та те, що мене чекало в столиці я й подумати не могла.
Давид: Життя у сина бізнесмена таке безтурботнє, навіть коли вчишся у гімназії. Коли ж навчання закінчилось. Я маю вчитись далі, бо так вирішив мій батько. І що ж на мене чекало в тому інституті я й в страшному сні уявити не міг.

А тепер декілька фрагментів майбутніх глава:

****

 Мене називайте Володимиром Семеновичем. — я побачив, що на мене дивиться ця дівчина. І мене охопила така злість, що просто немає слів, щоб це передати. Вона так подивилась на мене, що я змовчати просто не зміг.

— Чого тобі? Немає чим зайнятися, аніж на мене дивитися? — запитав я та подивився на неї злим поглядом. Ну в принципі він у мене такий з самого ранку, відтоді коли мене облили холодною водою.

— Я? На тебе?! Та ти мені здався, як корові граматика!

— Що?! Та ти знаєш хто я?!

— Нико се не знає, хлопче. І не підвищуйте на мене голос! — О, Боже, що вона верзе? Нічого не зрозумів. Якою мовою вона розмовляє?

— Та що ти говориш?! Га? Взагалі тебе не розумію! Ще й на “ви”! Ніби така собі панянка!

І тут нашу розмову перервав викладач, який якраз подивився саме на мене. 

— Загородній Давид працює над проєктом з… Діаною Лашкевич!

****

Потроху ми перейшли до страшних історій. Як же без них? Я почала першою:

— Одного разу в нашому селі почали зникати люди. Один за одним йшли вони вночі до сусіднього магазину, який, на диво, завжди працював. Але ніхто не повертався, — узявши ліхтарик, я направила його світло на стіну. – Поліція вже давно опустила руки, і тільки один парубок на прізвисько Войчевський вирішив перевірити хто ж є лиходієм.

— Ха! Звичайні казочки для малят! — вигукнула Надя, відвівши погляд від мене. Краєм ока я помітила її трохи налякане обличчя.

— Войчевський рівно о дванадцятій годині вирушив до того магазину, плануючи як спіймати злодія. Та він… дивом зміг повернутись. В той день в один несправний ліхтар вдарила блискавка, через що лампочка перегоріла. Але саме цікаве те, що Войчевський вправно стверджував інакше: світло в той день було, і ліхтар також сяяв, хоч і мав не працювати.

— Безглуздя! — вигукнула Надя, вдаючи байдужість.

Я ж лише посміхнулась, продовживши оповідь.

****

— Давиде, що сьогодні у тебе сталося? Ти якийсь роздратований був. У ресторані весь час мовчав, а про зовнішній вигляд взагалі нема чого казати.

— День не задався. Зранку тато розбудив, виливши воду на обличчя. А ще й в інституті було дуже “весело”.

— Сарказм — підкреслила Зоря — що ж “веселого” було?

— Пам’ятаєш голосливу дівку на дорозі сьогодні чули?

— Так, і, що?

— Вона моя однокурсниця... Діана Лашкевич. Все б було нічого, якби викладач з якогось переляку не поставив нас у пару... повинні зробити одну роботу.

— Воу. Це дійсно “весело”. Вона тобі не подобається.

— А по моєму голосу зараз чутно, що я про неї говорю із захопленням?

— Ні. Вона тебе бісить — зробила висновок подруга.

— Та годі про неї. Ти скажи як ти будеш їхати на перегонах. Якщо навіть зараз за кермо сісти не захотіла. Чи вже передумала?

— Не передумала. Якось то буду їхати. Почекай, ти думаєш, що я ні на що не здатна?

— Я навіть не думав про це. Не вигадуй нісенітниці. Я знаю, що ти добре вмієш їздити — я зупинив автівку на узбіччі. Зоря цьому здивувалась.

— Чому ти зупинився?

— Сідай за кермо — Зоря підняла одну брову та здивовано подивилась на мене.

— Перепрошую. Що ти сказав? Хочеш аби я сіла замість тебе?

— Слабо?

— Кому слабо? Пфф... мені зовсім не слабо — ми помінялись місцями. Зоря завела машину. І на великій швидкості поїхали по трасі. Оминала автівки всі тільки так. Коли побачила поліціянтів, то трохи натиснула на гальмо, щоб не отримати штрафу.

****

До кімнати зайшла захекана Надя. У руках вона тримала якийсь пакет, а іншою витирала піт з обличчя.

— Це жах! Ледве не побилася з якоюсь навіженою! — впавши на ліжко, вона поклала пакет біля мене.

— А за що хоч билася? — не розуміла я.

Посміхнувшись, цімборашка дістала з пакета якусь блакитну сукню та простягнула мені.

— До батьків варто гарненькою їхати. Прийдеш до них, затанцюєш на оцих от каблучках, — дістала ще й білі мешти та замахала ними в повітрі, ніби показуючи танок, — а вони й собі зрадіють, що місто на користь пішло.

Я спочатку не хотіла брати подарунки, особливо розуміючи важкості Надії з грошима, але подруга вмовила мене їх узяти. 

— Бери, кажу! Бо в магазин повертати їх не буду аж ніяк! А мені ці черевички не підійдуть. Тож…, — хотіла щось додати, та я її перебила.

— Надь, дякую тобі від щирого серця. Ти справжня…

— Цімборашка, — завершила мої роздуми дівчина, і я кивнула у відповідь.

За вікном залунав чийсь голос. Визирнувши, помітила молодого парубка зі світлим волоссям, немов то сонечко. Його блакитні очі дивилися прямісінько на мене, через що я дещо знічено перевела погляд на Надю. Зацокавши язиком, вона відповіла:

— Твій принц вже й приїхав. Біжи, поки не зник, чи не втік до свого королівства, — і узявши мою валізу, вивела за двері.

Цімборашка - подруга.

Запрошуємо до прочитання нашої книжечки :) Всім гарного та мирного дня! :)