Додано
04.09.24 09:23:01
Давно я не відчувала такого...
Чому ніхто не сказав, що я буду плакати? Виклала останній розділ "Попелюшки №13" і просто ридала. Ні, я рада, що дописала. Я рада, що у моїх персонажів все добре. Але чому так важко їх відпустити? Це ж тільки книга! Чи ні? І справа не в рекламі моєї творчості. Аж ніяк. Для мене Елеонора, Оладка, Леонард та інші стали немов би рідними. Це завжди так? Мабуть тому я кожного разу буду прописувати хепі енд. Відриваючи когось від серця хочеш знати, що в нього все буде добре ❤️
4 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДякую вам за чудову казку, у вас вийшов цікавий сюжет. Чекаю на продовження.
Дочитала Вашу книгу, так, персонажі дуже рідні) З нетерпінням чекаю продовження і нових зустрічей з усіма героями)
Люда Касян, Дякую ❤️ обов'язково розкажу ще декілька історій
Я теж ніяк не можу "відпустити" Ксюшу й Алекса ("Дожити до кохання"), хоч уже завершила публікацію. Є початок нового твору, а думки повертаються до вже написаного. Здається, ще дещо можна додати або змінити. Так, що ви не самотні у своїх емоціях))
Ніка Цвітан, ❤️
Вчора сама плакала, поки дописувала оновлення. Пишу «Прю почала ридати» — і самій хочеться ридати. Тож сьогодні, мабуть, нового розділу не буде. Мені тепер відпочити після такого відпочинку. Схоже, ми занадто сильно вживаємося в ролі… Цікаво, у акторів виникає щось подібне?
Ірина Скрипник, Я думаю виникає. Але їх вчать з цим справлятися. А ми ж думаємо що писати книжки то не важко. Ага)))))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати