Любі мої читачі! Сьогодні діє знижка на всі мої платні книги. У мене День народження, тому хочу зробити собі в цей день таку приємність – отримати ще більше читачів. Буду рада вашим відгукам. Діліться. Долучайтеся до моєї групи на фейсбук “Мої книги”. 

 https://www.facebook.com/groups/419193900919878/

А поки дарую кілька уривків з книг 

 «Без ілюзій»: 

– Маркусе, ти так оперативно все організував. Дякую тобі, – помічаю, як погляд Маркуса губиться між моїх грудей. На мені мій сценічний, доволі відкритий спеціальний костюм для танців на пілоні: дуже коротке яскраво-червоне блискуче плаття на прозорих бретелях. Знаю, що всім чоловікам властиво заглядатися саме туди. Маркус не виключення. Здоровий потяг зрілого мужика. Не ображаюся, просто кайфую, що мої форми його цікавлять і збуджують.

– Мені це зовсім не складно, – привітно посміхається та тягнеться губами до моїх губ. Ніжно торкається, а вже за мить потужно накриває й несамовито цілує. А руками блукає вздовж шиї, потилиці, плутаючись довгими пальцями у моєму волоссі.

Знемагаю, пристрасно відповідаючи на поцілунок, а руками зариваюсь в його густу шевелюру. В стані спекотної, п’янкої знемоги нашу насолоду й довколишню тишу розриває різкий звук від дверей, що зі свистом відчиняються навстіж. Але наш  пристрасний поцілунок це не спиняє. 

 «Ніколи більше»:

– Катю, тобі подобається?

– Дуже, Захаре! – збентежено всміхаюся. – Ходи до мене…

– Я зараз, тільки запалю свічки. Хочу, аби ти запам'ятала цей вечір. Цю ніч, – він швидко дістає з шухляди до болю знайому запальничку, яку ми разом купували ще в Празі. Запалює ароматичні свічки на обох приліжкових тумбах. І знову спогад, приємний. Ось значить як! А ти казав, що не залишив у квартирі й найменшої дрібнички, яка б тобі нагадувала про мене. Ох, Захаре! Виходить, не зміг ти ті речі повикидати. Залишив, як пам'ять про нас. Шкода, що вони не мозолили тобі очі щодня, бо ж ти тут не жив. Хоча запальничка могла… Хм…  Приємна думка!

Безсоромно фантазую так відверто розглядаючи чоловіка моєї мрії, що аж совісно. Наче поглядом торкаюся й мацаю ті круті плечі, красиві міцні руки, довгі точені пальці уявляючи, як він ними зараз обійматиме мене, стискаючи до хрускоту. Як пучками пальців пеститиме в найпотаємніших місцях насолоди, які він так несподівано знаходить, грайливо блукаючи моїм тілом. Обожнюю його витончені, пестливі дотики, що наче крадькома ніжно зачіпають... А потому ті точені пальці поступово провалюються... почергово, готуючи мене до потужного його неймовірно солодкого, умілого..., що здіймає мене на позамежну вершину блаженства.

А Захар задумливо непоспіхом знімає годинник. Кладе на тумбу, вдаючи, що не помічає, як я ним смакую. Томить мене, витримуючи себе. Засранець. Та, здається, я помилилася. Це був короткий момент передсмаку заведеного до краю чоловіка. І вже точені довгі пальці квапливо розшпиляють сорочку, ґудзик за ґудзиком. Різкими рухами Захар легко висмикує її з-під ременя, миттєво стягує з крутого тіла та вкладає поверх свого піджака. А я милуюсь звабливою картиною, смачно облизуючи губи й видаю томливий, ледь чутний протяжний стогін нагора. Захар владно усміхається, наче вже переміг, ще навіть не розпочавши.

Один рішучий крок, і хтивий погляд розбурханого самця в напрямку ліжка так бентежить. Ми ніби два хижаки в пустелі – напоготові. Голодні, спраглі, в передчутті, та все ще граємося навіщось. Він – дикий лев, а я грайлива пантера. Однак  мій лев таки першим втрачає витримку й миттєво тягнеться до тумбочки. Відсуває шухляду…

 «Не втекти від себе»:

Вирішую розірвати ту холодну мовчазну тишу між нами, переплетену з ніяковінням, конфузом і замішанням. Підступаю ближче до нього й рукою торкаюся його плеча:

– Стасе, не турбуйся. Все добре.

Карі оксамитові очі оживають допитливим поглядом, зачіпаючись за моє обличчя. Чоловіча рука тендітно ледь торкається мого зап'ястя:

– Дівчинко, мила, скажи, тільки чесно, будь ласка. Між нами все добре? 

Посміхаюся так привітно, як тільки можу, хапаючи його за руку. Волога. Як же він сильно розхвилювався.

– Станіславе Максимовичу, та чого ти? Звісно, що між нами все добре. У мене немає причини на тебе дутись. Хіба що у тебе, – Стас заперечливо хитає головою, посміхається, а я все ще продовжую його допитувати. – Тільки у мене до тебе буде ще одне запитання?  

– Кажи вже нарешті, не муч, – озивається мій оголений мачо. Здається він потроху приходить до тями, відходить від шоку, який я йому несподівано влаштувала.