Продовжую постачати вам скло!

Шматочок з нового розділу Кігтів... вже тут, авжеж із візуалізацією.

— А який тоді твій найяскравіший спогад? — здивувався Райк.

— Війна. Обидві, якщо точніше.

Вибалушивши очі, ведмідь випростався і пронизав мене поглядом, вимагаючи подробиць.

— Можливо я не така стара за мірками пекла. Та я бачила багато. Занадто багато, щоб обрати один спогад. Епідемії… В часи іспанки, наприклад, навіть почали з’являтись листівки, в яких йшлося, що продаж душі рятує від зараження. А війни… — я пересмикнула плечима, згадавши той час, коли зливами від бетонної крихти, вибухами й криками сповнювалися усі дні, і доводилося спускатися униз, до пекла, щоб врятуватись від того хаосу, який сіяли люди нагорі. — Ти хоч уявляєш, скільки молодиків звертались до мене перед відряджанням на фронт? Вони настільки боялися, що їх вб'є Гітлер, що готові були зв’язатися зі мною, віддати душі пеклу…

— Вважали, краще померти в обіймах кралечки аніж в окопі? Хоч так хотіли розпоряджатися своїм життям?

Я кивнула. Він зрозумів, що я мала на увазі. Зрозумів, що спонукало їх шукати суккубів, а ми ж були усюди, на залізничних станціях чи в портах. Будь-де, щоб отримати більше душ, щоб забрати до пекла їх усіх. Дійсно найяскравіший спогад, але геть не радісний й світлий. Бо переляк й приреченість в очах тих хлопчаків не мають нічого спільного з нахабством шмаркачів, яких закатрупив Інквізитор, а вік в них був майже однаковий. Зграя студентів-вилупків заслуговувала на таку смерть.

— Краще взагалі не помирати. Принаймні — через амбіції охочого до влади тирана. Ані Люциферу, ані Ліліт немає діла до цього. Такими схибленими бувають тільки люди.

— І що ти робила? З тими, хто прагнув віддати себе тобі? — стиха мовив Райк.

Я стиснула щелепи, зуби заскреготали. Присмак гіркого попелу з’явився на язиці. Я спробувала змити його пивом, але воно не допомогло. Приховуй — не приховуй, але я зробила те, що мала зробити, щоб вижити самій.

— Зжерла шматок за шматком душу кожного з них, коли вони мали б радіти перемозі й будувати новий світ.

В кімнаті запала мовчанка. Довга. Та, що спонукає виправдовуватися попри що.

— Я не пишаюся цим, — додала я, опустивши плечі. — Та я нічого не могла вдіяти. Так все влаштовано в пеклі. Жодних сподівань, жодних попусків.

Я виклично підняла погляд й знов зіткнулась з блакитними очима, очікуючи, що їх власник зневажатиме мене й звинувачуватиме, називатиме вбивцею, бо на його рахунку лише Піті і ще, можливо, кілька людей, а я — демон, я навіть не рахувала ніколи кількість своїх жертв.

Та я побачила що берсеркова блакить тьмяна від… співчуття.

Райк шморгнув носом і сказав:

— Мені прикро, що твої найяскравіші спогади — це біль, смерть, страх і страждання.

— Саме це завжди закарбовується в пам’яті, хіба ні?

— Якщо в житті немає світла — та мабуть.

А ви ще не вживаєте скло разом із бесерком Райком й суккубом Береніс? Долучайтесь до нас!

КІГТІ ТА ПОХІТЬ