Вітаю, місяченьки! В моїй книзі «Втікачі Сонця. Під попелом Вогню» вийшов новий розділ, а також і нові питання та складнощі для головних героїв. Сьогодні я б хотіла поговорити щодо мрій, мети та на що взагалі здатні люди заради її досягнення. А ви в коментарях до цього блогу напишіть свою головну мету, або ж мрію) Пофантазуйте, адже фантазувати ніколи не пізно! Пізно, лише тоді, коли час завершиться... 

В третьому розділі, або ж в третьому записі міститься один невеличкий роздум на цю тематику. І от як про це думає Естер (головна героїня книги): 

Це неначе зерна троянд. Якщо посадити їх та доглядати, то виростуть запашні квіти, що даруватимуть насолоду, коли дивитимешся на них. Вони будуть розростатися кущами, все більше привертаючи увагу. І сусід твій скаже: «Які гарні троянди. Рости їх та збагачуй водою та добром». Якщо ж квіти поливати, доглядати, то у висновку вони все одно відростуть собі шипи болю. І одного разу, доторкнувшись до шипів, не згадаєш вже тої краси, а сусід натомість скаже: «Які жахливі шипи! Краще б взагалі не витрачав того часу та жаги для такого безглуздя!». 

Тож чи варто витрачати сили, якщо шлях усе одно буде важким? Вкритий попелом та брудом. А в кінці ще й випробуваннями... Чи варто взагалі кидати своє легеньке життя та бігти на край світу заради здійснення мети? А як думаєте ви? 

Запала мовчанка. Я не знала що казати, але в цю мить повністю відчувала себе живою та готовою до чогось нового.

Вічно тікати ми не зможемо, і це зрозуміло. Тож герої вирішують відправитись на пошуки свого щастя. Чи роз'єднає їх доля? Чи будуть вони разом? Чи завжди знайдуться добрі люди? 

Щодо назв розділів, то тут криється одна таємниця, яку ви розкриєте лише в кінці історії. Думаю, вона вас здивує. Але маленьку особливість розкрию (хоча, думаю, ви вже й так звернули на неї увагу). Назви розділів містять одну невеличку українську народну приказку. Чому? Читайте, читайте! І дізнаєтесь;) 

Мене не вб'ють доти, доки я буду бачити.

Також постають питання дружби. А також чи зможеш дійти до кінця без підтримки? Чи все ж з підтримкою легше? Як думаєте? 

Кінець буде, схоже, не скоро. Але він вас точно здивує та, сподіваюсь, не залишить байдужими. Адже це моя, так би мовити, перша спроба в чомусь схожому. Важкому, але я повинна впоратись, бо книга має бути завершеною. 

Черствий хліб та трохи сиру з якимись сухарями давали мені щирої радості. Волосся було вже розпатланим, а обличчя стало брудним, як попіл. Пальці ледве тримали весь накрадений крам, бо кожної миті він валився з рук, і їжа падала на підлогу. Губи дрижали, але я трималася, щоб не з'їсти усього самій, знаючи, що поблизу помирає мій друг. 

Тож що оберете ви? Тяжкий шлях, але здійснення мети, чи щось значно легше, але закрите від людського ока та звичайне? 

Завжди на зв'язочку ♥️ 

Просто Віка) 

~Якою б довгою не була ніч,

обов'язково настане світанок~