Привіт мої любі читачі! Щиро вдячна вам за те, що не оминаєте увагою мої книги і безмежно рада, що посил, який йде від кожної частинки моєї душі, залишає слід у вашій. І я маю на увазі не лише кількість переглядів чи схвальних коментарів, а й критику. Адже саме завдяки їй ми розвиваємося і стаємо тим, ким ми є.

Сьогоднішній вірш - останній російською мовою, який лишився у моїй збірці. Незважаючи на те, що протягом усього мого життя російська мова була невід'ємною складовою мого існування, той момент, коли окупанти перейшли наш кордон, перекреслив усе. Це не просто кінець, це - точка неповернення, межа, перетнувши яку, життя більше ніколи не буде таким, як раніше. 

Перші постріли тоді, ще в далекому 2014-му відкрили мені очі на те, хто є хто. І саме тоді я збагнула, що відтепер моє серце заповнене лише нею - Україною. Але я не можу відкинути минуле, як би не намагалася. Адже там лишилися мої почуття, емоції, переживання - все те, що зробило мене такою, яка я є зараз.

Хтось колись писав, що без нашого минулого немає і нашого майбутнього. Зараз я готова хоч тисячу разів підписатися під цими словами. Бо саме завдяки пережитим життєвим урокам ми ростемо душею і стаємо лише міцнішими. 

Багато ще можна пофілософствувати на цю тему. Але я лишу це для сторінок моєї книги, яка називається: "Поезія від душі. На хвилях пам'яті..." Прошу, не кидайте в мене тапками за російську мову. Вона - це моє минуле. Обіцяю, що більше ви не побачите від мене жодного слова цією жалюгідною говіркою нашої солов'їної. 

А насамкінець хочу знову подякувати за коментарі та нагадати про можливість оцінювання кожного розділу книги зірочками. Для мене це дуже важливо. Дякую за підтримку і сподіваюся, що ще не раз ви намацаєте ту саму ниточку, яка невидимою лінією тягнеться від глибин моєї душі до самого серця вашої. 

Добра вам і Слава Україні!