Ні, це не сон.

 На мене поступово почав наповзати первістний жах. Бо я не в дома! Мого міста не видно! А судячи з однорогів, я дійсно в якомусь дивному світі. Одна…без боєприпасів та їжі, в світі де живе нечисть… Тут великим аналітиком не треба бути, щоб зрозуміти – мені капець. Питання лише в тому наскільки швидко це станеться і в якому вигляді відбудеться.

– Що ти наробив? Поверни мене негайно! – кинулася я на Сову і почала гамселити його по грудині.

 Бо мене обуяв віддчай, емоції прогнали все критине мислення.

              А він підняв світлу бров і криво всміхнувся.

– Ти ж сама влізла в мою справу, я казав валилити – ти не послухалася, то тепер будеш годувати місцевих мешканців, – відповів Сова, штовхнув мене плечем та підійшов до Віоли.

 Я вся в середині перетворилася на холодний камінь від жаху його слів. А моя уява вже малювала моє роздерте тіло, яке тягають місцеві падальщики. Мені відібрало мову, я стояла як о те деревце, тільки зі злякано вирячиними очима.

– Ходім, тебе зачекалася бабця, – сказав цей покидьок, подаючи руку мавці.

– Не піду без Аліси! Якщо ти її залишеш на поталу хижакам, я тобі це не пробачу! – обурилася мавка, відсахнувшись від мисливця, як від бридкого, гнилого мерця.

 Я здивувался її рішучесті мене захищати. Це було так мило. Я шмигнула носом. Щось в око потрапило, я почала його терти.

– А я питати не буду, згребу в жменю і понесу, – проговорив мисливець з іронією, явно не лякаючись дитячих погроз.

– А я...а я…тоді скажу бабці, що ти до мене чіплялся, – пригрозила Віола і підняла гнівний погляд на мисливця.

– Але ж це буде наклеп! Шмаркачки мене не цікавлять, – авторитетно заявив мисливець, криво всміхнувшись.

– А кому гадаєш більше повірять, мені чи тобі? Бо в тебе вигляд типового збоченця! – відповіла Віола.

– Що-о?! – обурився той, його брови взметнулися вверх.

– Так-так, мама казала що плащі носять самі збоченці, – прибила мавченя мисливця такою авторитетною заявою.

– Ах, ти ж… – мисливець стиснув руки в кулаки, мабуть жалкуючи, що не може прибити занадто балакучу малечу.

– О так-так! Ще ходить в цьому облягаючому костюмі, світить своїм неподобством! А якось вдягав сукню нареченої, – добавила я.

 Мисливець подивився на мене лайливим поглядом і здається мене посилають в одне відоме місце.

 А я показую йому язик.

 Він пирхає, закотив очі.

– Я думав, тут одна дитина, а ні, дві…Добре, йдеш з нами, мисливице, але якщо по дорозі загубишся чи випадково станеться нещасний випадок, я не винен, – якось неоднозначно попередив мисливець, ще єхидненько всміхнувся.

– А ти постарайся, щоб з Алісою нічого не сталося по дорозі, а то точно все розповім бабці, –  наполягла Віола.

– Добре, я ду-уже постараюся,– ще ж більшою іронією відповів мисливець, – І до речі, плащі носять не збоченці, а круті чоловіки.

– Так-так...збочнецю…– бовкнула я.

 Він пішов уперед, ми за ним, попутно обмінявшись рукоплескітом.

 Я чесно намагалася не відставати, але цей світ...він просто зачаровував! Стільки зелені, квітів, таке свіже повітря, спочатку аж незвично було, бо в нашому місті не так, навіть за містом.

 А коли ми зайшли у ліс – в мене щелепа від здивування впала і десь в траві загубилася.

 Я таких рослин і дерев з квітами не бачила!

 Особливо замилувалася, квіткою схожою на дикий мікс лілілї, орхідеї та пташки…бо пелюстки нагадували дзьобчик.

– Ух-ти…– сунула як найближче допитливий ніс, хотіла понюхати цю дивину, а воно того…мене за ніс вхопило! – Йо-ой-й!

– А-А-А-А! Рятуйте! Жеру-уть! – гнусаво пробелькотіла я, витріщивши очі, а потім звевши їх до переносиці.

"Полювання на Місяць"