"Сплав". Рецензія

Якщо загалом, то роман Uma Raposa "Сплав" https://booknet.ua/book/splav-b424753 можна описати як 538 сторінок динамічних пригод, написаних гарним авторським стилем.

Події відбуваються почергово на двох планетах. В давні часи люди понівечили рідну планету Земля і розселилися в космосі, маючи можливість подорожувати у просторі за допомогою вирв.

Як я зрозуміла, вирва — це похідне від штучно створеної чорної діри. За механізмом дії схожа на те, що у фантастичній літературі описується як портал: заходиш на одній планеті — виходиш на іншій.

Виявляється, що під час експериментів з першими вирвами, мета яких була поглинати радіоактивне опромінення, стався збій, і люди, що отримали радіоактивне опромінення, набули можливість взаємодіяти з металами, розділяти і з’єднувати різні метали в сплавах. Якимось чином такі можливості виявились пов’язані зі здібностями утворювати нові вирви (тут вже я не зрозуміла як саме, але фандоп вийшов інтригуючий).

Здатність взаємодіяти з металами закріпилась генетично, проте люди з такими здібностями виявилися не в пошані та вимушені ховатися. Ба більше, не тільки не в пошані, а в ситуації з ризиком втратити життя. Можливо хтось із нащадків «опромінених» зробив щось зле, користуючись такими здібностями? Історія це замовчує, а дарма) Інакше не дуже логічно виглядає відсутність зацікавленості цими здібностями на державному рівні. Ніби тільки Таїто-старшому прийшла думка скористатися унікумом. Немає спеціальної служби (хоча б таємної), що проводить експерименти з метало-сенсорними людьми.

Але нехай, допустимо, що тільки Таїто старший здогадався скористатися людиною, що здатна керувати сплавами. Він будує складний план. Не був би цей план такий складний, не було б 538 сторінок пригод, скажете ви. І я погоджусь. Гонитви, перестрілки, бризки крові. Видовищно, як в популярних блокбастерах. А що би було, якби Таїто старший не ускладнював так усім життя (в першу чергу самому собі)? Не став б одразу вбивати батьків Міони, а запропонував дівчині прихисток на іншій планеті за згодою батьків та її самої? Не хоче до шлюбу, нехай живе в гостях, бог з нею. Можна було б інсценувати загрозу її життю при живих батьках, і вони б погодились. А коли б дівчина була вже поза батьківським контролем, якось обдурити її та використати здібності за своєю потребою. А якщо батьки були б проти, прибрати їх тихенько, ніби вони зникли безвісти.

Проте бойовик передбачає карколомні перегони, засідки і перестрілки, тож Таїто-старший прокрутити справу по-тихому відмовився.

І почалися пригоди.

Головна героїня, Міона Медянко, вісімнадцятирічна дівчина з тими самими метало-сенсорними здібностями. На початку про їх наявність вона не підозрює, але з часом оволодіває і вчиться контролювати. Я чекала від неї створення унікального сплаву (згідно назви твору), але, нажаль, не дочекалась. Це міг би бути сплав як в прямому сенсі, так і в переносному, оскільки вона згуртувала навколо себе цікавих персонажей, які діяли як надміцний сплав. Але, мабуть, автор, підбираючи назву твору, мала на увазі щось інше.

У підсумку вийшло так, що в моїй уяві виникла інша назва: «Біжи Міоно, біжи».

На самому початку Міона біжить від батьків і стосунків з молодшим Таїто, а надалі вже разом з молодшим Таїто біжить від Таїто-старшого. Всі інші їм допомагають. Всі інші рятують Міону, де-хто ціною свого життя. При тому паралельно вони примудряються ще рятувати світ, а Міона біжить, лише інколи кидаючи лозунги про несправедливість. Якщо автор планує продовження (а передумови тому відчуваються), це можна зрозуміти. Але поки ці пригоди не сприймаються як «Сплав».

Проте... Є сюжетне рішення, яке мене зачарувало.

Це піщаний рій і все, що з ним пов’язане. Як він описаний, як працює на сюжет. Рій однозначно переважив на важелях все моє скептичне ставлення до Міониних перегонів.

Я б навіть підняла транспарант: «Більше рою, менше взаємних погладжувань з Таїто-молодшим!»

До чого тут погладжування? Тому що далі мова про любовну лінію. Вона чуттєва, гарно прописана, дає розвиток героям. Але ж вибрано  жанр бойова фантастика. Виходить так, що бойова фантастика нашарована на любовний роман. Не просто включенні емоційні елементи стосунків між героями, а саме так: основа - любовний роман, а на ньому бойова фантастика.

Разом з тим герої — однозначно сильна сторона твору. Вони живіші всіх живих. Кожен має свій характер, особливості зовнішності, свою історію життя і мету. І на прикінець ім’я, яке легко запам’ятати і неможливо переплутати!

Міона Медянко, Оскарс Клайн, Марв Таїто, Каго, Ісао, Піт, І-су та інші. Кожен запам’ятався чимось своїм і припав до душі. Якби ще Таїто-старший не був абсолютним злодієм (щоб було хоч щось, що оправдовує його негативні вчинки) і десь не загубилася його мовчазна жінка (мачуха Марва), то я б була у захваті від вміння автора працювати з персонажами.

Хоча тут слід, мабуть, капнути каплю дьогтю щодо словосполучення «азіатська зовнішність». На планетах, де відбуваються події, немає Азії).

Ще ми з автором поспілкувалися щодо мітохондрій, інсуліну та гормонів кори наднирників, бо деякі моменти, що стосуються людської фізіології, різанули око. Єдине, що я додам ще: залишився джгут при проникаючому пораненні живота). Туга стерильна пов’язка і на операційний стіл з наноботами. Без варіантів. Особливо якщо «куля розірвала кишку, зачепила підшлункову і зупинилася біля нирки».

Загалом можу сказати, що не дарма провела час за читанням і залюбки познайомилася б і з іншими творами автора.

Авторові натхнення і творчих успіхів!

Рецензія написана в рамках марафону: https://booknet.ua/blogs/post/363457